— Таж ти навіть не з Ізраїлевих синів, хоч, як я бачу, звелів нашити тобі на краях одежі кутаси прозеліта. Не розумію, навіщо ти так наполегливо шпигуєш за нами. Я маю підозру щодо твоїх цілей. Не думай, що я не знаю, що ти гостював у намісника у фортеці Антонія. Ти намагаєшся заманити нас у пастку, щоб ми наговорили на себе такого, за що нас приб’ють до дерева чи закаменують у заглибині муру.
Заламуючи вузласті пальці, він стривожено втупився поглядом перед собою і вів далі:
— Не знаю, чи бачив ти на власні очі, як каменують людину. Сам я це бачив і не хочу зазнати цього на власній шкурі. Принаймні тепер уже не хочу, бо він помер — порожня там його гробниця чи ні.
— То чого ж ти гаєшся тут, у Єрусалимі? — запитав і я неласкаво. — Чому тихенько не ідеш геть і не повертаєшся додому й до праці? Чого ти чекаєш?
Він спустив очі додолу, немов упродовж життя йому вже довелося звикнути, що він має скорятися, почувши владний голос. Посмикуючи на собі одежу, він сказав із виправдною інтонацією:
— Таж не можу я іти сам. Як на мене, ми лише марнуємо тут час. Наймудріше буде податися до пустелі, а трохи згодом розійтися по домівках. Однак ми тремося та мнемося, сперечаємося і вагаємося й не можемо порозумітися.
Іван подивився на нього джерельно-ясними очима і нагадав:
— Ти вже не маєш домівки після того, як він колись обрав тебе. Ти сам покинув своє начиння і пішов за ним. Хто озирається, поклавши руку на плуг, той не придатний для його царства. Так він сам казав. Ні, Хоме, до старого життя нам нема вороття.
— А яке воно, його царство? — квапливо запитав я.
Але Хома насмішкувато труснув головою і сказав:
— Принаймні точно не таке, як ми собі думаємо, приходьку.
Знову він ударив кулаком по долоні й вигукнув у безсилому гніві:
— Хіба і я не ладен був обміняти свою одежу на меч і на смерть разом із ним і за нього? Змилуйся, Боже, — таж він, син людський, мав владу і силу робити цей світ таким, як хотів. Але він, він дав себе розіпнути на хресті німий наче ягня і лишив нас у халепі так по-фатальному, що ми вже не знаємо, чому вірити й до чого вдатися.
І ще знову він мовив:
— Коли людину каменують, у неї з рота йде кров, з її носа ллється кров із шмарклями, вона волає і плаче, і на її одяг течуть фекалії, доки вона не віддасть духа. Навіщо нам наражатися на таку долю, коли він сам пішов від нас і кинув нас?
Іван лагідно торкнувся рукою його плеча і переконливо сказав:
— Усі ми були однаково слабкими, коли настав час. Але пам’ятай, що він обіцяв прислати нам оборонця.
Хома емоційно штовхнув його, немов той виказав якусь взаємну таємницю, і повів далі, щоб заплутати мені сліди:
— Легко тобі казати, Іване. Небагато ти знаєш про жорстокість життя. Батьків улюбленець, ти разом із братом орудував старшими людьми на рибопромислі. За струджених і обтяжених я пішов за ним, коли він покликав. Але щó за радість пригнобленому з його безглуздої смерті, цього я не в змозі зрозуміти. Він лише зробив себе і нас посміховиськом синедріону і римлян.
Однак йому не вдалося збити мене на манівці. Зацікавлений, я запитав Івана:
— Що ти казав про оборонця?
Іван щиро подивився на мене й визнав:
— Я не розумію цього і не знаю ще, але довіряю його обітниці. Щось із нами відбудеться, як і ти ось кажеш. Тому ми наразі не їдемо з Єрусалиму.
Вони подивилися на мене обидва, і їхні обличчя так цілковито різнилися, як лиш можуть різнитися два людських обличчя. Та все ж таки в них було щось однакове і схоже, що об’єднувало їх, незважаючи на гіркі Хомині слова. Коли вони замовкли, стало скидатися на те, що я незворотно опинився поза їхньою єдністю. Я подумав про слова Марії Магдалини щодо тих обраних посланців і зрозумів, що вона мала на увазі. Навіть у великому натовпі я б, гадаю, розпізнав інакшість тих облич серед інших. Побачивши і роздивившись їх, я гадав, що впізнаю з обличчя і тих посланців, які не довіряли мені й не згодилися зустрітися зі мною.
Коли їхнє мовчання потривало стільки, щоб я зрозумів, що попри добру волю Івана я лишаюся для них стороннім, я врешті безпорадно сказав:
— Я бажаю вам добра. Я не юдей і не обрізаний, та й не хочу таким ставати. Але мені розповідали, що він зглянувся також і над самарянами, якими гидували юдеї. Кажуть, у Галілеї він уздоровив і слугу начальника римської залоги, бо римлянин повірив у його силу. Я теж вірю в його владу й силу і вірю, що він і досі живий і ще прийде до вас. Якщо так буде, благаю вас, не залишайте мене в темряві. Я напевно не завдам йому шкоди. Як іще може людина завдати шкоди тому, хто, вставши з могили, заходить і виходить крізь замкнені двері? І вам я теж не хочу завдавати шкоди. Навпаки — допоможу вам, якщо зможу. Я мешкаю в покої дрібного крамаря-сирійця Карантеса, поблизу палацу Хасмонеїв. Я заможний чоловік і готовий і коштами допомогти вам, якщо треба.