— Доведи, — мовив Хома і простягнув мозолисту п’ятірню.
Але Іван заперечив:
— Такої допомоги нам, принаймні поки що, не потрібно. Моя власна родина заможна, Матвій має кошти, а наш пан — багатих патронів, які оплачували нам життя під час наших походів, бо ніяк по-інакшому не могли стати його послідовниками. Ні-ні, хліба і одежі нам не потрібно, а лише те, що тільки він може нам дати. Якщо він іще повернеться, я тебе не забуду. Але таємниць, які він нам звірив, я, звичайно, не можу відкрити чужоземцеві.
Хома попередив:
— Підозрюю, що ми зробили помилку, послухавшись Марії. Допитливість оцього приходька — це не на добре.
Обертаючись до мене, він пригрозив:
— Знай, що, ходячи з ним, ми мали владу уздоровлювати хворих, ба навіть виганяти бісів. Хоч сила наша, мабуть, тепер украй ослабла, тобі буде найпевніше остерігатися нас. Нас він обрав, щоб ми були довкола нього. Ми пускали до нього кого хотіли, але не пускали кого не хотіли. Якщо навіть з нас дванадцятьох один виявився зрадником, як нам не підозрювати будь-кого стороннього?
— Я не боюся тебе і твоєї сили, — мовив я. — Я не чув, аби він застосовував свою силу на те, щоби бити супротивників, а надто того, хто його щиро шукає.
— А, що ти там знаєш! — заперечив Хома. — Таж він спересердя прокляв фігове дерево, аж воно всохло в нас перед очима, бо на ньому росло саме листя і він не знайшов на ньому стиглої фіги. А тоді навіть була не пора на фіги.
Але Іван сказав:
— Навряд чи ми правильно зрозуміли, що він тоді мав на увазі. Це, певно, теж була притча, яку ми не збагнули.
— Це до народу він говорив притчами, — ствердив Хома, — а нам він пояснював усе відверто. Але якщо ми тоді не розуміли, то як уже тепер зрозуміємо? Тому нам найкраще не гаючись іти звідси.
Мені набридли його опір і грізьба.
— Хай буде по-твоєму, — мовив я. — Перепрошую, якщо я докучав вам обом, адже ви й так почуваєтеся пригнічено. Сам я вирушив з Александрії на пошуки світового правителя, який мав народитися, як запевняло чимало тотожних пророцтв. Ті пророцтва ходять і серед інших народів, не лише юдеїв. Те, як зійшлися зорі, віщувало, що він народився. Ознаку було помічено і в Римі, і в Греції. В Ісусі Назарянині, якого розіпнули на хресті як юдейського царя і смерть якого мені довелося засвідчити власними очима, — в ньому я знайшов світового правителя. Але його царство — не таке, як я думав, і не таке, як, вочевидь, думали ви. Сумніваюся, що ви зможете завадити мені шукати дорогу до його царства. Те, що він воскрес, переконало мене в існуванні його царства.
Утім, після цих моїх слів очі мені запекло від сліз розчарування, я відвернув голову і роздивлявся затуманеним поглядом велику вітальню, кутки якої щезали в сутіні. Ненадовго мене огорнуло те саме відчуття присутності, як тоді, коли я спав у покої Лазаревого будинку. Але це був не сон. Навпаки, я був сторожкий і сприйнятливий. Мене заполонило бажання вголос прикликати його і вдатися до його власного ймення, так само як тоді зі сліпцем, коли камінь в руці у того перетворився на сир. Але страх стримав мене від цього в цій кімнаті й у товаристві цих двох чоловіків. Як би вони не віднікувалися і не вагалися, вони напевно мали таємне знання. Своєї містерії він конче їх навчив перед тим, як піти на смерть, щоб здійснити задум, який знав тільки він і який ці двоє ще не розуміли.
Ні, його імені я не зважився промовити вголос. Я лише покірно сказав: «Мир вам!» — і обернувся, щоб піти собі геть.
Хома ступнув поперед мене, щоб відімкнути двері, та коли він повернув великий дерев’яний ключ і взявся за клямку, вони йому не піддалися. Він посіпав дверима і ще раз повернув ключ у замку, але відчинити їх так і не зміг.
— Ці двері набухли, і їх заклинило по краях, — сердито гримнув він.
— Не шарпай їх так рвучко — замок зламаєш, — попередив Іван і підійшов допомогти йому. Проте й Іванові не вдалося відімкнути замок. Вони обидва були вражені й почали з осудом дивитися на мене, немовби це через мене у них не виходило відчинити двері. Тому я підійшов допомогти їм. Хоч мені й небагато траплялося мати справу з дерев’яними замками і дерев’яними ключами, я зумів зробити оберт ключем і легко розчинити двері. На мене війнуло прохолодним нічним повітрям, над подвір’ям я побачив зоряне небо, а на ньому пролітала золотою смужкою зоря, немов на знак мені.