Заклинення дверей і падуча зірка були для мене передвістям, що він сам, їхній цар, не хоче усувати мене зі свого царства, як цього хотіли його посланці. Однак вони не побачили в цьому ніякого знаку. Хома лише повертав дерев’яний ключ у замку і бурмотів собі під носа, що він, бідняк, не звик до ключів і замків, адже не має такого майна, яке варто було би тримати замкненим.
Вони обидва лишилися в горішній залі. Я спустився сходами. На подвір’ї юний Марк зустрів мене і турботливо запитав:
— Ти зайдеш звідси сам до свого помешкання, приходьку? Вже почалася друга нічна варта.
Я сказав:
— Не турбуйся за мене і моє здоров’я. Воно правда, Натанаїл, задихаючись зі страху, припровадив мене сюди манівцями і плутаними провулками, аби лиш я не знав, де опинився, але, думаю, я все ж таки знайду дорогу назад до долішнього міста і свого помешкання. Я спочатку вийду за мур, далі спущуся з гори й подивлюся напрям за зорями. Головне — знайти театр і форум, а за ними я зорієнтуюся.
Але Марк завзято мовив:
— Мої батько з дядьком поставили мене на цей вечір господарем нашої садиби, щоб я тебе прийняв. Я нічим тебе не пригощав, бо ті панові посланці не хотіли їсти з тобою. Адже ти римлянин. Утім дозволь мені виявити гостинність принаймні в тому, щоби провести тебе до твоєї оселі.
З усмішкою я заперечив:
— Ти молодий, а молодість потребує сну. Тобі й так уже довелося засидітися допізна через мене.
— Такими ночами сон не йде на очі, — запевнив Марк. — Зачекай, я тільки піду візьму плащ.
Сонна служниця покартала його біля воріт, але Марк засміявся, поплескав її по щоках і вишмигнув у браму разом зі мною. Я помітив, що він узяв палицю з олив’яною головкою, щоб убезпечити себе, і не сказати, щоб це спостереження здалося мені дуже приємним, хоч я і не боявся цього підлітка.
Він довірливо повів мене прямими дорогами донизу схилом і, як мені здалося, не намагався заплутати мене на шляху до мого будинку, хоча спочатку я запідозрив якийсь запобіжний захід у тому, що він так завзято голосився мене провести. Де було темно, він брав мене за руку і вів мене, щоб я не спіткнувся. Думаю, йому дуже хотілося побалакати зі мною. Проте він не наважувався, бо я мовчав, глибоко пригнічений — але все ще з надією в серці.
Урешті я роздобрився і мовив:
— Отже, ти знав його, Ісуса Назарянина.
Марк міцно стис мені руку й запевнив:
— Поправді, я знав його. Я сам брав участь у порядкуванні й подаванні на стіл, коли він зі своїми посланцями їв песахове ягня, як це роблять святі пустельники, ще напередодні ввечері. То був його останній вечір. Але ще до того я бачив його і вітав його як Давидового сина, коли він прибув до Єрусалиму верхи на віслюку.
Хлопчина вихвалявся далі:
— Мій батько організував для нього у домовленому місці віслюка, якого мали знайти його учні. Того разу народ розстелив свою одежу в нього на шляху, махав йому пальмовим гіллям і кричав йому осанну. Завдяки моїм батькові з дядьком він дістав у користування горішню залу, не платячи оренди.
Моя цікавість прокинулася, і я запитав:
— А хто твій батько і що він за людина? Чому він так протегував Ісусу, не боячись вашої старшини?
Марк спохмурнів і тихо мовив:
— Мій батько не хоче, щоб його ім’я згадували, коли йтиметься про все це. Але батько — один із тихих, дарма що він багатий. Думаю, тихі попросили його оберігати царя. Однак Ісус не хотів наражати батька і його садибу на небезпеку, якби його взяли під варту у батьковій господі. Тому він пішов на ніч до Гетсимана. Але Юда, виказувач, знав про горішню залу. Спочатку вони прийшли до нашої садиби й гамселили у ворота зі смолоскипами в руках, бряжчачи зброєю. Тоді я схопився з ліжка і побіг попередити його.
Роз’яснювальним тоном він сказав:
— Мій батько може виправдатися перед синедріоном, тому що здає горішню залу в оренду для весіль і бенкетів. І його не чіпають, бо батько має друзів навіть серед старшини. Може, вони й знають дуже добре, що галілеяни з настанням темряви виходять зі сховків і збираються в батьковій горішній залі, але не хочуть уже породжувати ще більше галасу, цькуючи їх. На них уже тяжіє злочин, бо вони так жахливо вбили сина Божого.
— А він був сином Божим? — запитав я, щоб перевірити юнака.
Марк щиро запевнив:
— Звісно ж, він був сином Божим і помазанцем. Ніхто, крім посланця Божого, не міг би вчинити того, що вчинив він. До того ж він устав із могили й живе, хоч і помер. Мій дядько Натанаїл навіть їв разом із ним. Трупи чи безтілесні духи не їдять. Звісно ж, він живий.
У серці своєму я відчув симпатію до його щирої хлоп’ячої віри, однак мій розум спонукав мене іронічно сказати: