— Голова в тебе, либонь, ще не обтяжена надмірним знанням, що ти так легко віриш усьому.
Але хлопець захищався:
— Я вмію читати і писати грецькою, латиною теж трохи. Батько має інтереси на Кіпрі, ба навіть у Римі. Я не такий неосвічений, як ти гадаєш. Не забувай, що я бачив його багато разів і чув, як він говорить. Одного разу він поклав руку мені на голову, коли прийшов до нашої господи. Тобі важче повірити, бо ти бачив лише його смерть, як мені розповідали. Сам я бачив його і у дні його влади й сили.
Ми дійшли до муру, який відділяє горішнє місто від долішнього, і я зупинився перед брамою, де зустрів був Марію з Беріту.
— Звідси я вже зайду до своєї оселі, — мовив я. Але ще не йшов, та й Марк не хотів розлучатися зі мною. Знову небом пролетіла зоря, і ми побачили це обидва.
— Навіть зоряне небо неспокійне цими ночами, — сказав я. — Щось відбувається. Можливо, дні його влади починаються щойно тепер, хай і по-іншому, ніж ми ще можемо зрозуміти.
Проте Марк не прощався зі мною і не рушав назад додому. Несміливо він посмикував свій плащ і колупав палицею землю під ногами.
— Просто мені дивно, — сказав я, — як це Натанаїл не відразу впізнав його і як Марія Магдалина впізнала його аж тоді, коли він звернувся до неї на ім’я.
— Вони не могли сподіватися ні на що таке, — заступився Марк. — Навіть коли він жив, його подоба була багатоманітною і змінювалася залежно від його душевного стану. Це складно пояснити. Він неначе мав обличчя всіх людей. Думаю, кожен, хто йому вірив, бачив у ньому когось, кого колись любив. Дивитися йому в обличчя було важко. Він мав занадто серйозні очі. Неодноразово я бачив, як старі чоловіки відразу ж схиляли голови, подивившись йому в лице.
— Мабуть, твоя правда, — сказав я. — Сам я бачив, як він страждав на хресті, не знаючи нічого про нього наперед. Я не міг дивитися на нього. Я не зможу описати його зовнішність. Тоді, щоправда, була майже пітьма. Сам я гадав, що лише шаную його страждання, а тому не дивлюся на нього надто уважно. Але, може, й справді я не зміг би дивитися, навіть якби хотів. І мене це не дивує, адже він був син Божий. Вартові — й ті це визнали, бо земля двигтіла під час його вмирання.
— А втім, — вів я далі, даючи вихід своїй гіркоті, — хай там як він обирав собі посланців, а люди вони неосвічені, і, як на мене, вони не мають права перешкоджати іншим шукати їхнього вчителя. Недобре і зле, що вони так чинять. Сам я погоджуюся з тобою. Вони перебільшують свій страх, щоб мати змогу втаїти для самих себе його містерію. Навряд чи їх уже утискуватимуть, навіть якщо вони повиходять зі сховків.
Марк поміркував і сказав:
— Я гадаю, ти помиляєшся. Може, вони неосвічені. Та втім у них є щось, чого нема в інших людях. Думаю, вони насмілилися подивитися йому в лице, і це не нашкодило їм. Принаймні Іван подивився йому в лице. Івана він любив найбільше. Ти, приходьку, не картай їх.
Але я відчув усмішку в його голосі, коли він повів далі:
— Воно правда, їх важко зрозуміти. Батько мій теж, здається, втомився від них через їхні сварливість та емоційність. Особливо Петро, найвищий із них, є владолюбним і свариться з жінками, які, хай там як, годують їх і переховують від вартових. Попри зріст і дужість, він геть як дитина. І взагалі галілеяни не такі, як ми, єрусалимці. Вони не розуміють тонкощів у рукописах, як ізраїльські вчителі. Вони з села, сільські мешканці, і розуміють усе конкретно.
За якусь хвилину він іще сказав:
— Я визнаю, що вони неласкаві з чужими і навіть за його життя не всім дозволяли приходити до нього. Їх уже шукав іще один, але вони його не прийняли, бо не вважають його правдивим Ізраїлевим сином.
Мені стало цікаво.
— Розкажи мені, — попросив я.
— Ти чув, що він упав на землю, коли йшов із завданим йому на плечі перехрестям і не здужав уже його нести? — почав оповідати Марк. — Римляни навмання взяли котрогось перехожого, який ішов зі своїх полів до міста, і змусили його нести хрест. Він здався їм звичайним рільником, проте він — власник великих угідь і шанований у лібертинській синагозі чоловік. Він намірявся спочатку скаржитися на сваволю римлян, але потім передумав. Попервах він геть не знав, що до чого, бо він, приходько з Кирени, не хоче жодним чином встрявати в політику. Та коли дізнався, що сталося і чийого хреста він ніс, його опанувало пригнічення, і він захотів більше довідатися про Ісуса від його учнів. Але Петро і йому не довіряв. До того ж усі вони були ще тоді в найбільшому страху, і він уже не повернувся, щоб запитати в них дорогу. Може, тобі варто б розшукати його і поговорити з ним. Цілком можливо, що Ісус сказав йому в дорозі щось незабутнє, адже він став потому таким пригніченим.