Говорив він з такою щирою серйозністю і так бажав мені добра, що я відчув потребу звіритися йому, хоч він лише сирієць. Тому я сказав:
— Я аж ніяк не маю наміру встрявати в юдейську політику. Я лише шукаю дороги для себе. Я зазнав багато всілякого, хоч я ще молодий. Філософія не задовольнила мене, а насолода не дала мені спокою. Подібно до заможних і допитливих культурних людей, я пройшов посвячення в таємні ритуали, але ані від них я не мав радості, ані від театру, в якому глядач сам бере участь у виставі. Час від часу мене мучить пригніченість, від якої в мене виступають сльози на очах та й корчить у животі. Тому я шукаю дороги, яку, гадаю, показав Ісус Назарянин, хоч я цього ще не розумію.
Карантес важко зітхнув і сказав:
— Друже мій Марку, — дозволь називати тебе другом, хоч ти громадянин і культурний чоловік. Ти ставишся до мене й моєї родини не як велитель і гордовитий квартирант. Адже ти всміхаєшся моїм дружині та синові й поводишся зі мною як із рівним. Те, що ти розповів, звичайно, зазнає кожна людина в наш час. Я про пригніченість і непевність у всьому, — що особливо дивно, бо ж Рим приніс мир у світ, і жодній чесній людині не треба вже боятися нічого, крім митників та втручання в політику. Але якби ти був одружений і відповідальний за дружину й дітей, у тебе, гадаю, були б інші думки в голові.
Руки в нього безпорадно тріпотіли, коли він підшуковував потрібні слова, щоб висловити думку.
— Це — місто юдейського Бога, — мовив він. — Я глибоко шаную цього Бога і, власне, приношу йому жертву, як я розповідав, але ніяк навіть не намагаюся зрозуміти його безмірність і безідольність, бо в мене з цього лише б розболілася голова. Взагалі нам, приходькам, не дозволено тримати для свого захисту бодай найменшого ідола у межах мурів, ба і римляни не мають права поклонятися тут навіть кесарю. Час від часу поліціянти роблять облави в домівках нашого нечисленного люду, розбивають знайдені ідоли й нещадно штрафують нас. Тому для розсудливого приходька найрозумніше під час мешкання тут стати під охорону лише юдейського Бога і боятися його. А розповідають про нього вельми страхітливі речі, адже він сердитий бог. Не втручайся в його справи, пане Марку, це несприятливо для твого здоров’я.
І ще він сказав:
— Ти, певно, ще не зовсім зрозумів, що для юдеїв релігія є політикою, а політика — релігією, і ніщо, що вони роблять, не є цілком відокремленим від їхньої релігії: їхній Бог пильнує за ними й чигає на них аж до вбиральні, щоб вони і там поводилися за його законом. Тому в цих речах найрозумніше ходити навшпиньках і тримати язика за зубами.
— Я громадянин, — запевнив я. — Мені жоден юдей не може завдати шкоди. Я не підлеглий їхньому судові. Якщо вони звинувачуватимуть мене за щось, що стосується їхньої релігії, навіть проконсул не зважиться засудити мене — для цього мене б довелося відіслати до Рима перед обличчя кесаря.
— Але ж кажуть, що кесар мешкає тепер уже навіть не в Римі, а на якомусь далекому острові, — безневинно зауважив Карантес. — Замість нього править уже інший, підступний і жадібний чоловік, якому треба платити хабарі.
Тут настала моя черга вчепитися в господаря-сирійця, затулити йому рота рукою і нажахано роздивитися довкола, чи не почув часом хто його слів.
— Якби ти сказав ці слова у Римі, — попередив я, — ти договорився б до того, що тобі стяли голову. І прошу, не називай уголос ім’я того чоловіка, бо, думаю, його очі й вуха уже сягають далеких земель.
Але Карантес спокійно відвів мою руку від свого рота і зауважив:
— Ось ти й бачиш: у Римі — по-римському, а в Єрусалимі — по-єрусалимському. Тут ім’я названого тобою розіп’ятого таке саме дражливе і небезпечне, як у Римі — ім’я того другого.