Він повагався, роззирнувся, а тоді сів навпочіпки біля мене, щоб зашепотіти мені на вухо, бо я все ще сидів на порозі його будинку, закутаний у фарбований юдейський плащ.
— Чутки — то чутки, — прошепотів він, — але аж тепер, коли минуло трохи часу, ми, незаможні та приходьки, цілковито розуміємо, від якого великого лиха ми врятуємося завдяки енергійним діям синедріону. Розумієш, напередодні Песаху всі ми, не знаючи про це, стояли на краю вулкана. Народ уже оголосив його царем і Давидовим сином, і розповідають, що його таємно підтримували пустельна громада і змовники, яких називають тихими. Розповідають, що вони мали на меті під час святкування Песаху підпалити храм, щоб подати знак народові, повалити синедріон і створити уряд трудівників і власників дрібних господарств. Ти здогадуєшся, що для римлян це був би якнайбажаніший привід, щоби втрутитися. Власне, намісник заздалегідь зібрав зі всіх гарнізонів легіон, а сам оселився у фортеці Антонія, не наважуючись навіть мешкати в палаці Ірода, як зазвичай. Але після втрати керманича бунтівникам довелося піти назад у підпілля.
— Я тобі не вірю, — сказав я. — Згідно з усім, що я чув, його царство — не з цього світу.
— Звісно, чутки — то лише чутки, — сумирно погодився Карантес. — Але такі вперті й тотожні чутки напевно мають під собою ґрунт. Диму без вогню не буває, чи як ти гадаєш?
— Я гадаю, що синедріон і священники з книжниками розпускають такі чутки після всього, щоб освятити підле вбивство, — рішуче мовив я. — Він не був таким. Мені розповідали, що він казав підставляти ворогові другу щоку і забороняв опиратися злу злом. Це, я думаю, єдиний спосіб визволитися від зла, яке веде до помсти, і знову до помсти, і ще раз до помсти.
— То нехай нарікає сам на себе, — розсудливо сказав Карантес. — Хто діє тут, на землі, робить вчинки і проповідує різні вчення, той мусить підкорятися законам цього світу. Може, його використали лише як знаряддя для здійснення інших задумів — із цим я можу погодитися, адже про нього розповідають лише добрі речі. Але синедріону нічого іншого не лишалося, як зробити висновки, виходячи з раціональної політики й доконаних фактів. Не годиться уздоровлювати хворих і воскрешати мертвих, збиваючи цим народ із пуття, і оголошувати себе сином їхнього Бога. Як відомо, їхній Бог не має і навіть не може мати сина. Саме цим їхній Бог відрізняється від інших богів. Це все породжує політичний неспокій. У разі перевороту на чолі стане найфанатичніший, а зовсім не найпоміркованіший. Не сумнівайся — мій магазин палахкотів би, а донька лежала б із закривавленою головою і розсунутими ногами у водостоку, щойно б розпочалися заворушення, ще до того, як я бодай встиг би оголосити себе прибічником нового царя.
Я обміркував його застережні слова, а також усе мною почуте і спізнане. Далі сказав розважливо:
— Я думаю, його переворот почнеться всередині людини, а не ззовні. Цим його переворот відрізняється від усіх інших. Але як саме він станеться, цього я ще не знаю.
Карантес підніс руку на знак того, що він здається, і мовив:
— З усього помітно, що ти неодружений. Роби як знаєш, але опісля не запевняй, що я тебе не попереджав.
Отож, я пішов до будинку Симона Киринейського. Він містився у вузькому провулку і зовні не відрізнявся від інших будинків міста. Лише його брама була замкнена посеред дня. Коли я якийсь час постукав у неї, відчинити її вийшла служниця, відхилила її і квапливо затулила собі голову, побачивши мене. Я привітався з нею і запитав її господаря, однак вона віднікувалася, кажучи:
— Господар захворів, не виходить із темної кімнати й не хоче ні з ким бачитися.
Я назвався їй, послався на банкіра Аристена і врешті мовив:
— Твій господар напевно захоче побачитися зі мною, бо я говоритиму з ним саме про те, що гнітить його.
Служниця впустила мене і пішла по господаря. Я помітив, що за вутлим фасадом будинок перебудовано на грецький штиб. У великому атріумі був проріз угорі, а в підлозі — басейн на дощову воду. У підлозі також виднілися мозаїчні візерунки, квіточки, рибки і пташки, хоч юдейський закон забороняє такі малюнки. А ще під стінами атріуму стояли бронзові речі та грецькі глечики, як у справжній культурній господі. Незабаром до мене вийшов із сувоєм у руці грецький раб у лляному плащі з майстерно зробленими складками. Він був сивоголовий і мав очі з червоними краями, немов від тривалого читання при поганому освітленні. Він привітався зі мною по-римському і запросив мене сідати й почекати.
— Що ти читаєш? — запитав я.