Однак розповідав він це не з якоюсь гіркотою, а лише як цілком природну річ.
— Багато часу минуло, — розповідав він, — доки я по-справжньому зрозумів, що я вільний і можу насолоджуватися тим, що мені самому подобається. Моє ложе — воно, як і досі, тверде ложе раба, бо від м’яких перин у мене лише болить спина. Я добре знаю, що люди насміхаються з мене, коли я, оглянувши свої угіддя і сплативши людям поденне, збираю собі у плащ сухі галузки й несу їх на плечах до своєї господи. Я не картаю інших за марнотратність, але марнотратність не дає мені самому радості. Як я був хлопцем, мене відшмагали мало не на смерть, коли я, нетямущий, збирав на чужій землі кізяки й сухий осот, щоб мати мала чим розпалити вогонь під горщиком. Тому я тішуся, коли збираю на власній землі добрі дрова і несу їх у своєму плащі до господи.
І ще він сказав:
— Певно, я суворий господар, бо терпіти не можу ледачості у своїх наймитах, але я ніколи не бороню збирачеві маслин злазити з дерева, щоби прочитати денну молитву. Найприємніше для мене — походити у своїх угіддях, засукати плащ і пристати до роботи власноруч.
Здавалося, він хотів уникнути розмови про висловлене мною, позаяк він іще повів далі:
— Ось яку дорогу я знайшов для себе. Я багато розмірковую своєю рабською головою про людську свободу. Тому я не пхаюся до інших зі своєю свободою і своїми радощами, а з дорогою душею даю іншим жити по-своєму. Певно, то була дитячість — повертатися до Єрусалиму, але з розповідей моїх батька й матері я знав, що це обіцяна земля. Та й про Ізраїлевого Бога вони розповідали скільки знали, хоч раби не мали синагоги і вчителів. Ані я, ані мій батько навіть не були обрізані за законом — настільки мало ми вже знали про заповіт між Богом та Ізраїлевим народом. Про хліботоргівлю я знаю все що тільки можна, і я б напевно досяг успіху, якби перебрався до Рима. Але хліб, який туди транспортують, щоб роздавати його безплатно, — це кривавий хліб. Це потверджують рубці від батогів на моїй спині. Але людині потрібні прабатьківські казки і прабатьківський Бог, власний народ, належність до якого вона усвідомлює. Мені ніколи не стати римлянином, і я не в змозі вважати своєю метою безперервне нагромадження багатства. Я маю вдосталь для себе і своїх синів і я розумно повкладав майно на випадок багатьох нещасть. Тепер я просто хочу жити правильно, шануючи Бога, тримаючись заповідей, не шкодячи іншим людям, тішачись із того, що дає мені втіху. Такою простою є знайдена мною дорога.
— Я шаную твою дорогу, — сказав я. — В тобі немає хвастощів і нахабства, яке в Римі робить розбагатілих вільновідпущеників відразливими. Вони заплатять будь-які гроші, щоб потрапити на бенкет до сенатора чи мати змогу на вулиці звертатися до вершника на ім’я. Їхній спосіб життя викликає лише сміх. Це все зрозуміло, якщо ти вибудував свій будинок усередині по-грецькому, щоб він мав приємний вигляд, і показуєш мені свої золоті чарки. Але ти не раб своїх речей, так мені здається з твоїх слів.
Симон Киринейський розвів руками.
— Цього я прагну, — сказав він. — Я хочу бути вільним такою мірою, наскільки це можливо для людини. Хай би я втратив усе, що маю, адже недолі ніхто не може уникнути, а все ж таки я небагато втрачу, бо задовольняюся малим. Це мале дає мені більше радості, ніж достаток.
— А чому ж тоді, — запитав я, — зустріч із тим назарянином так збентежила тебе, що ти ховаєшся в темній кімнаті, тримаєш браму замкненою і не хочеш ні з ким бачитися?
Він важко зітхнув, обтер рукою чоло і намагався не дивитися на мене.
— А що ти сам знаєш про розіп’ятого? — запитав він.
— Я приїхав з Александрії, власне, лише для розваги, щоб побачити священне місто юдеїв під час їхнього свята Песаху, — розповів я. — Я зупинився подивитися на розіпнутих, аж раптом усе потемніло. Я побачив його страждання і смерть. На третій день я побачив, що гробниця його порожня, і почув, що він воскрес. Він не відпускає мене. Мені розповідали, що ти ніс його хреста якусь частину дороги. Я розумію, що й тебе він не відпускає. Чому? Він сказав тобі щось особливе?
Симон Киринейський склав ручища докупи й заперечив:
— Ні, він нічого мені не сказав. Саме це і гнітить мене. Він не сказав нічого, лише подивився на мене.
— Я нічогісінько про нього не знав, — почав розповідати Симон. — Я не встряваю в політику і дотримуюся закону за настановами моєї власної синагоги. Ті двоє інших були розбійники, це помічалося з їхніх облич. Я повертався зі своїх полів і зупинився подивитися, коли він впав на землю під вагою хреста і не зміг уже встати. У тисняві я не мав як пройти повз нього. Котрась милосерда жінка схилилася, щоб обтерти своєю хусткою кров і піт з його обличчя. Але він не здужав підвестися, хоч римляни стусали його обкованими черевиками. Центуріон роззирнувся і показав на мене за свавільною звичкою римлян. Мабуть, у мене й досі ще душа раба, адже я підкорився, і вони завдали хреста мені на плечі. Тоді він подивився на мене і знову підвівся з землі на тремтливі ноги. Не перечачи, я доніс хреста за ним аж до пагорба. Якби я подав скаргу, центуріона покарали б, але я не шукаю зайвої сварні із римлянами. Я лишався там і дивився, як вони поклали його на землю і приперли йому руки коліньми. Легіонний кат цвяхами прибив йому зап’ястки до хреста. Тоді він знову подивився на мене. Я розвернувся і втік назад до міста. І зачинився у своєму будинку.