Обіруч він обтер собі лице, покрутив кошлатою головою і повів далі:
— Навряд чи ти зможеш зрозуміти мене. Я бачив розіп’ятих, і навіть як раби глузують зі своїх товаришів, прибитих до хреста за те, що вони, озлившись, убили начальника робіт чи підпалили ниву. Свого часу мої очі стали знечуленими до вигляду страждань. Я не думав, щоб людське страждання могло дуже мене зворушити. Але він подивився на мене. В мене запаморочилося в голові, і я втік, бо боявся, що земля провалиться в мене під ногами.
— Як мені пояснити тобі, — розпачливо вигукнув він, — коли я й сам не розумію? Коли він, лежачи на землі, подивився на мене з набряклим від ударів лицем, з колючою короною на голові, ніщо для мене вже не мало жодної цінності. Не можна отак дивитися на людину. Я пішов до темної кімнати, натяг плаща собі на голову і не зважився втекти бодай на подвір’я, коли двигтіла земля і репалася стіна. На другий день я порушив закон про ходіння у Шабат і в тривозі шукав його учнів, але вони не хотіли мене слухати. Подейкували потім, що учні впоїли римських вартових і потай винесли тіло з гробниці, щоби збити народ із пуття. Проте щось у мені каже, що це неправда. Той, хто може дивитися так, як дивився він, встане з могили самотужки. Поясни ти мені, хто він був і чого хотів.
— Наскільки я зрозумів, — обережно сказав я, — він приніс із собою власне царство на землю. Його царство і досі ще пробуває поміж нами по його воскресінні. Я шукаю дороги до його царства. Я сподівався, що, може, він сказав тобі щось таке, що покаже мені шлях.
— Якби ж то сказав, — поремствував Симон Киринейський. — Може, він не вважав мене гідним своїх слів, коли я так неохоче взявся нести його хреста. Але після того як він подивився на мене, жива вода — і та має гнилий смак у мене в роті, а добрий хліб застрягає в горлянці. Навіть мої сини почужіли мені, аж я вже не радію, дивлячись на них. І взагалі вони чужі, адже я хотів виховати їх не так, як виховували мене. Однак досі я радів, бачачи, як вони добре поводяться і вміють читати й розмовляти з учителем про такі речі, які я не знаю і знати не хочу, бо мені досить власного досвіду, щоб мати знання. Проте в цій справі досвід мені не допомагає. Він забирає в мене всю радість, тож я враз міг би повернутися до рабської будки й дати закувати себе в кайдани.
— А ти чув про тутешніх тихих, які чекають на його пришестя? — запитав я врешті.
— А чому ж тоді, як ти гадаєш, я велю читати для мене вголос книгу пророка Ісаї? — з гіркотою відбуркнув Симон Киринейський. — На неї так зріс попит останніми днями, що мені довелося заплатити за грецький сувій п’ятиразову ціну. Але вона мені не допомагає. І не кажи мені про тутешніх тихих. Я знаю, що вони впізнають одне одного за привітаннями і таємними знаками, але я не хочу встрявати в політику. Я лібертин і не хочу для себе іншого становища.
— Але, — сказав я, — я не думаю, що вони домагаються політичних цілей. У всякому разі вже не домагаються. Гадаю, вони вірять, що Бог народився людиною на землі, ходив серед них, страждав і воскрес, щоби справдити рукописи й незбагненним чином розкрити їм своє царство. Але ніхто ще не розуміє, як це все пояснити.
Симон Киринейський знизав дужими плечима і трусонув тілом, немовби хотів скинути з себе невидимий гніт.
— Отже, я ніс на цих плечах хрест живого Бога, — мовив він із жахом у голосі. — Я не заперечую цього, не відкидаю твоїх тверджень. Моє серце запевняє, що ти кажеш правду. Він подивився на мене двічі.
Пригнічений, він вів далі:
— Авжеж, я чув розповіді про нового вчителя, який викликав збурення, але я ніяк не міг пов’язати його в уяві з тим закривавленим чоловіком, який з колючою короною на голові дибав туди, де його мали розіпнути. Аж на пагорбі мені прочитали напис — бо сам я читати не вмію, — і я зрозумів, що він — той самий Ісус, про якого я чув. Проте я лише частково вірив тому, що про нього казали. Життя зробило мене недовірливим. Я небагато зважав на вчинені ним чудеса, але в Єрихоні є один начальник митарів, мені й ім’я його назвали — Закхей. То цей Закхей зіп’явся на сикоморове дерево, щоб побачити нового вчителя. І кажуть, Ісус попросив його злізти з дерева і побував у нього вдома, хоч той був публіканом. Коли Ісус пішов собі, Закхей, кажуть, пороздавав біднякам половину свого майна і вчетверо віддав усе, що поздирав був з людей. Відтак його притягли до суду, адже цим він сам зізнався у зловживанні, але з нього як зі схибнутого зняли обвинувачення й усунули його з посади. Тобто я цілком вірю, що хтось, у кому є сила, може звеліти розслабленому стати на ноги, — але куди більшим дивом є спонукати багатія роздати біднякам половину майна. Такого попросту не буває. Це неможливо. Навіть судді зрозуміли, що Закхей — пришелепкуватий. А взагалі, мені б хотілося зустрітися з тим Закхеєм і почути з його власних вуст, що саме сказав йому Ісус і як це він так з'їхав з глузду.