Мій римський розум зробив мене як не чим іншим, то принаймні практичною людиною, незважаючи на всю грецьку філософію.
— Твоя правда, — сказав я, — вставаймо негайно зі своїх місць і ходімо до Єрихону, щоб побачитися з Закхеєм. Цілком можливо, що він навчив Закхея чогось такого, перед чим втрачають цінність земні статки. Така глибока таємниця варта того, щоб її почути. Ти сам казав, що коли він лише подивився на тебе, все решта втратило для тебе цінність.
Але Симон Киринейський відмовився:
— До Єрихону йти день із чимсь, хай би як ми не поспішали. Сьогодні — переддень Шабату, і взагалі я в оці дні не хочу залишати Єрусалим. Якщо він справді воскрес, його царство, про яке ти так завзято розказуєш, перебуває тут найближче до нас. Так каже мій здоровий глузд.
Я зрозумів, що він має рацію. Адже і власні Ісусові посланці не годні були залишити Єрусалим, а чекали, що щось відбудеться.
Я мовив:
— Нас двох поєднує те, що ми обидва — сторонні люди й лише випадково стали свідками цих подій. Утім я більше не вірю лише у випадковість і маю підозру, що нас із певною метою підвели до того, що саме ти і саме я отак шукаємо його дорогу. Але хай там як, а у нас обох засіла скалка в серці, і ми не матимемо спокою, доки не дійдемо до ясності в усьому цьому.
Симон Киринейський відповів з гіркотою:
— Я мав ясність і дорогу. Але я більше не вільний. Я б’юся, мов риба в неводі. Я ніколи не сподівався на вічне життя, якого гадають здобути собі фарисеї тим, що виконують закон аж до крайніх меж. Задосить я вже надивився, як пускаються духу раби, щоб я міг повірити в друге життя. Швидше я повірю садукеям, які не мають такої надії. У нашій синагозі не сперечаються про щось таке. Наші вчителі сиділи в ногах у вчених людей з Александрії. Я трошки вірю в чаклунство — і в шкідливе, і в цілюще, бо не можу не вірити у правдивість того, що бачив на власні очі. Подаючи милостиню і дотримуючись закону в межах здорового глузду, я розраджую свою душу, адже я бачу, наскільки світ сповнений марної жорстокості та безсердечності. Однак не вірю я, що добрими вчинками куплю собі вічне життя. Облудна людина не може підкупити Бога, хай би й звеліла сурмити перед собою, роздаючи милостиню. Але в тогосвітнє життя я не вірю, навіть у схоже на тінь, у що вірять греки й римляни, чи в переродження в півня, адже і в такому мене переконували в Кирені. Там були собаки, які полювали на рабів-утікачів і яких годували м’ясом із рабів.
Він поринув у спогади й розповів:
— На великі африканські угіддя приїздили подорожани з самісінького Рима, щоб дослідити, наскільки економно й доцільно організовано всю працю, наскільки дешево утримувати рабів і як дужих рабів спаровують з дужими жінками. Але дарма я згадую минуле. Це вже мені не допоможе порадіти з моєї свободи.
Його міцне вино непомітно вдарило мені в голову. Я сказав по-святенницькому:
— Симоне Киринейський, хоч ти — лише вільновідпущеник, я не зневажаю тебе. Щоправда, я громадянин і маю навіть право носити золоту каблучку на великому пальці, але на Родосі мене вчили соромитися привілеїв, які дає походження, і прагнути радше відзначатися перед людьми власними заслугами. Утім, не дуже я й відзначився — я практикую більше думки, ніж учинки. Я навіть не замислююся про рабство — хіба що в тому сенсі, що тримання рабів завдає важких проблем господареві, і успішний чоловік ніколи не має спокою, коли довкола нього і день і ніч метушаться раби. Так чоловік, який любить комфорт, стає рабом своїх рабів. Але ти розкрив мені очі на те, що й раб — це, напевно, людина і майже подібна до мене, хоч у неї тавро на чолі і її можуть вихолостити для приборкання норову. Симоне Киринейський, ти — мій ближній, і я б хотів любити тебе, як самого себе, якби вмів. Той воскреслий і таке проповідував, коли жив. Мабуть, я освіченіший за тебе, але в усьому цьому новому моя вченість не має цінності. Мене немовби наново вкинуто в світ, і я мушу вчити все від самого початку. Тому я щиро хотів би заприятелювати з тобою, якою б великою не була різниця між нами у становищі й званні.