Симон Киринейський пішов подивитися сам. Я чув, як він сердито говорить зі служницею, ходить по кімнатах і штурляє речі. Аж по тривалому часі він повернувся і сказав:
— Тут і справді нікого нема. Служниця божиться, що вона в усякому разі не відчиняла браму після твого приходу, і ніхто в будинку Елеазара не бачив.
Усе ще зацікавлений, я пояснив:
— Ну а мені здалося, що то мій померлий учитель, який виховав мене на Родосі. Добре, що на кам’яній підлозі й досі є його сліди. А то ми б, напевно, подумали, що бачили обидва примару.
Я показав на сліди босих ніг на гладко відшліфованому підлоговому камені. Симон Киринейський, схилившись, обдивився їх і неуважно мовив:
— Елеазар, я бачу, потовк собі ноги до крові.
Він провів по слідові пальцем, і на ньому з’явилася пляма. Я кинувся навколішки на підлогу і втупився в ті сліди від босих ніг. Холод пробрав моє тіло від голови до ніг, коли я здійняв очі на Симона Киринейського і, затинаючись, мовив:
— Я вже розумію, чому його учні не відразу його впізнали.
Однак Симон Киринейський не зрозумів. Роздратовано він відбуркнув:
— Мою господу погано охороняють, якщо будь-хто може тут гасати туди й сюди, хоч браму замкнуто.
— Ти справді його не впізнав? — запитав я.
Але Симон Киринейський уперто твердив:
— То був Елеазар, мій начальник робіт.
Я здійняв руку й вигукнув:
— Ні-ні, ці сліди — святі сліди, і твій будинок — благословенний будинок. Він сам, воскреслий, пройшов повз нас і дозволив нам побачити його, бо ми так щиро шукаємо його дорогу.
Темно-брунатне Симонове обличчя посіріло, але він емоційно заперечив:
— То був Елеазар, я бачив його на власні очі і впізнав його. Я не зношу, що ти мене отак лякаєш.
— Вір чому хочеш, — сказав я. — Сам я знаю, чому вірити. У ньому було щось знайоме для нас обох, бо ми обидва вже бачили його. Але як би ми в першу мить зрозуміли, що то він? Марія Магдалина теж його не впізнала, доки він не звернувся до неї на ім’я.
— Що це ти намагаєшся мені згодувати? — запротестував Симон Киринейський. — Я бачив, як чаклун викликає духів, але його духи були лише віддзеркаленими в диму зображеннями, що рухалися разом із димом. Жоден дух не лишає слідів босих ніг на підлозі.
— Він — не просто дух, — сказав я. — Ти й досі не розумієш? Він устав із могили і все ще живе поміж нами, йде собі й приходить, як хоче. Зокрема крізь замкнені двері.
Проте досвідчений рабський розум Симона Киринейського не згоджувався вірити мені.
— Я можу повірити, що він воскрес, адже він так подивився на мене, — пояснив Симон. — Але чого б він являвся саме тобі й саме мені — цього мій розум не витримує. Ми не його учні, і ми не знали його до того, як він помер. Ти, необрізаний римлянин, і я, колишній раб. Навіщо цареві являтися нам?
— Його царство було поблизу нас ще до того, як він сам явився, — мовив я. — Хіба ти не бачив, як у кімнаті пояснішало перед тим, як він зайшов? Тобі полегшало, а мені стало добре. І мені й досі добре. Навіщо нам намагатися розгадати, що він має на меті, коли ми сторонні? Явившись нам, він, певно, хотів показати, що і ми маємо право шукати його дорогу, як уміємо.
— Якщо то був він, я віддам свої статки синам і піду за ним, куди він лиш захоче, — пообіцяв Симон. — Але то не він був, а Елеазар. — Утім він гірко забідкався на долю, стискав ручища в кулаки й зітхав: — Чому це мало відбутися саме зі мною? Хіба він не міг знайти молодшого чоловіка у свій невід? Саме отак людину хапає лихо, зненацька й раптово, а ти про нього ні сном ні духом. Треба ж було, щоб саме мені так не пощастило трапитися тоді йому на шляху, коли я думав, що зможу проживати свій вік, удовольняючись тим, що маю!
З його слів я зрозумів, що він таки вірить, хай і не хоче вірити. Я підбадьорливо сказав:
— Симоне, брате мій, повір мені: він напевно може дати тобі куди більше, ніж ти мав дотепер. І все ж таки не йди за ним, а полиш дорóгу, якщо вона для тебе заважка. Не думаю, щоб він змушував когось іти з ним, якщо людина в глибині душі не підготувалася для його дороги.
Але Симон заперечив:
— Отакої, ти що, вже починаєш охороняти його дорогу і зводити переді мною перепони — так само, як його учні, які відмовилися навіть побачитися зі мною? Я нічим не гірший від тебе в пошуку його дороги, якщо він справді явився нам, у що я геть не вірю.
Тієї ж миті ми почули, яку браму хтось шалено грюкає, і ми обидва стрепенулися. До наших вух долетіли рипіння замка і звук відчиняння брами, а далі — лайливий голос служниці. Повз неї до кімнати шугнув малорослий чоловік з великою головою, він заламував руки, плакав і вигукував: