— Де він? Куди ви його заховали? Я прив’язав свого віслюка до стінового обруча і терпляче чекав, побачивши, як він заходить у цей будинок, але він і досі ще не вийшов. Я хочу зустрітися з ним.
— Про кого ти, незнайомцю? — запитав Симон. — Тут нікого нема, крім оцього мого гостя, і ми давно розмовляємо один з одним.
Кумедний чоловічок став переді мною, здійняв до мене обличчя і короткозоро вдивився в мене, але далі сказав:
— Це не той, кого я шукаю. — Як для юдея, вдягнутий він був дорого, з марнославством. Мав плаща з мілетської вовни, якщо я не помилився.
— То кого ти шукаєш, — знову запитав Симон, — і як ти можеш так безсоромно вдиратися до моєї господи?
— Для тебе однаково, кого я шукаю, — з потаємністю в голосі відрізав чоловічок. — Можу сказати хіба, що він пройшов повз мене на дорозі. Аж коли він подаленів, я впізнав його, але він уже не зупинявся і не чув мого гукання. Хоч як я підганяв віслюка, а він дійшов до міста раніше від мене, і я побачив, як він заходить у цей будинок.
Тут знову почувся стук у браму, і ввійшов селянин з відкритим і засмаленим сонцем обличчям. Симон Киринейський зітхнув із полегкістю, побачивши його, й вигукнув:
— А, ось де ти, Елеазаре! Чому ти допіру пройшов кімнатою, нічого не кажучи, і куди ти щез?
Однак Елеазар збентежено відказав:
— Та де, мене допіру тут не було, я йду просто з поля, подивитися, що з тобою, господарю, що ти багато днів не з’являєшся на своїх угіддях. Кроки господаря освіжають поле, і я не знаю, що його робити, коли ти не даєш мені вказівок. Чи не захворів ти, бува?
Я роздивлявся його ноги. Він був босоніж, і його ноги здалися в моїх очах червоними від крові. Я показав на них і запитав:
— Ти поранив собі ноги?
Елеазар засоромлено глянув на свої ноги і сказав:
— Ні-ні, то фарба, якою ми позначаємо жертовних овець, і я не почистився, бо я лиш прийшов глянути на господаря, щоб він знову повчив мене, що і як роблять у Кирені, і погарикав мені у вухо. Інакше в мене не вийде зорганізувати роботу на догоду йому.
Чоловічок подивився по черзі на нас усіх, знетерпеливився, почервонів на обличчі й гукнув:
— Ви що, смієтеся з мене? Що це ви кажете про поля і жертовних ягнят, коли я питаю вас навпростець, куди ви його заховали?
Я покартав його:
— Ти наскакуєш на нас як півень, коротуне. Я Марк, римський громадянин, ось господар — це Симон із Кирени, а оцей чоловік — його начальник робіт Елеазар. А ти що за один і як смієш ти шаленіти в чужому будинку, немов ти з’їхав з глузду?
Він бундючно пояснив:
— Я Закхей з Єрихону, колишній начальник митарів. Не насміхайся з мого зросту, бо я не якийсь там зневажений у моєму місті, принаймні в очах римлян.
З подиву я сплеснув руками, а Симон Киринейський вигукнув:
— Я чув про тебе, Закхею! Ми он допіру говорили про тебе. Яким вітром тебе сюди завіяло — адже якби не переддень Шабату, ми подалися б до Єрихону, щоб побачитися з тобою?
Закхей недовірливо позирав на нас, проте я теж запевнив:
— Це правда. Отже, ти той, хто за наказом Ісуса Назарянина віддав біднякам половину свого майна і вчетверо відшкодував усе, що поздирав був з людей.
Закхей зауважив:
— Він мені не наказував — я з власної доброї волі роздав несправедливо нажите майно. Але що ти, римлянин, знаєш про нього?
Елеазар зніяковіло зачовгав ногою по підлозі й мовив:
— Як я бачу, ти здоровий і сповнений сили, господарю, і я не хочу слухати про речі, від яких, коли їх почуєш, спорожніє голова й розболиться живіт.
— Не бійся, — мовив я. — З’ясуймо все докладно. Чому ти, бідняче, боїшся, коли називають ім’я назарянина?
Елеазар переступав з ноги на ногу, роздивлявся підлогу й розповідав:
— Його ноша була б легка, а його ярмо — солодке. Він обіцяв нам мир, якщо ми прийдемо до нього. Але хто б там не обіцяв наймитам, пастирям та орачам щось добре і краще, ніж було досі, його притягнуть перед обличчя суддів. От вони розіпнули і його, Ісуса, і я не хочу більше нічого про нього чути.
— Ні-ні! — палко загукав Закхей. — Ти цілковито помиляєшся щодо його вчення. Він прийшов шукати заблукалих, і навіть мене він називав сином Авраамовим, хоч знав мене як жадібного й безжального чоловіка. І він не насміхався з моєї зовнішності, а гукнув мене на ім’я і попросив злізти з дерева, на яке я зіп’явся, щоб побачити його, і погостював у моєму будинку.
— І його царство — не з цього світу, — доповнив я від себе.
— Але коли він говорив, ми вірили, що його царство невдовзі з’явиться, — зазначив Закхей. — Я не прийшов до Єрусалиму разом з іншими на свято Песаху, бо я грішник і мою пожертву не приймають у храмі. Аж від тих, хто повертався зі свята, я дізнався, як по-жахливому його тут убили, і я вже не розумію, що думати. Мене опанував неспокій, і врешті я сів на віслюка, щоб вирушити до Єрусалиму і достеменно про все довідатися. Але на дорозі поблизу Єрусалиму він пройшов повз мене.