— Я не розумію, що тут мається на увазі, але це теж неправильно і несправедливо.
Закхей погодився:
— Я теж не зовсім розумію, але ця оповідь схвилювала мене, коли я почув про його смерть. Усе, що мені спадає на думку, — він порівнював себе зі зненавидженим громадянами родовитим чоловіком і подався шукати царювання у власному царстві, що не з цього світу. Певно, він наміряється повернутися й зажадати звіту від кожного, кому він доручив міну, і подивитися, як кожен із нас побільшив її.
Я спитав:
— А ти пам’ятаєш цю оповідку правильно і точно — так, як він сам її тобі розповів?
Закхей запевнив:
— Гадаю, в усякому разі я пам’ятаю думку. Багато хто ще чув її і може це потвердити. Деякі пам’ятають, що він казав про міни, хтось каже, що рабів було лише троє, але його науку всі пам’ятають однаково, бо вона була такою несподіваною, непередбачуваною і несправедливою.
Поміркувавши, митар сказав:
— Не думаю, що він мав на увазі гроші — притча глибша. Сам він остерігав від нагромаджування речей, які проїсть міль і понищить іржа, а натомість краще збирати скарб у його царство.
Симон Киринейський, стрепенувшись, щось згадав і звелів:
— Елеазаре, негайно йди до комор і складів, збери, що там є вовняного і лляного, і роздай біднякам, які харчуються в мене на подвір’ї. — Далі він знову похмуро втупився поглядом перед собою.
Елеазар повагався, почовгав ногою по підлозі й мовив:
— Зі своїми речами тобі вільно вчиняти що хочеш, господарю, але все ж таки ти, певно, дозволиш мені спочатку взяти собі новий плащ і хітон, та й дітям своїм я залюбки взяв би щось звідти, і ще дружині.
Симон похитувався тілом, поклавши руки між коліньми, і погодився:
— Роби як хочеш, та й ви решта — візьміть, що лиш забажаєте. Розграбуйте мене дочиста і забирайте все, що я нажив для себе за своє життя. Скиньте з мене й оцей дірявий плащ, якщо тільки він комусь надасться.
Закхей знітився і застеріг:
— Не перебирай мірки, Симоне. Здорова помірність потрібна і в даванні, і в бранні. Але загалом ти дієш правильно, адже він сам сказав: «Те, що ви вчиняєте з одним із цих менших, те ви вчиняєте зі мною». Це така дорога.
Раптом він стривожився і схопився на ноги, кажучи:
— А що ж там із моїм віслюком, якого я припнув до стінового обруча? Вулиця забита юрмою жебраків. Хтось міг у рейваху відв’язати віслюка і поцупити його.
Але поміркувавши, він заспокоївся, знову сів і мовив:
— Та нехай, я не хочу бути гіршим від тебе у справах царства, Симоне. Якщо хтось украв мого віслюка, то, певно, він має в ньому більшу потребу, ніж я, і я не збираюся бігти за ним, щоби звинуватити його. Хай собі має.
Симон усе ще кректав і похитувався тілом, але далі він заусміхався й зазначив:
— Усе це мене дуже знесилює. Таке відчуття, ніби від мого тіла обценьками відщипують по шматку, коли я чую, як зухвалі жебраки плямкають і сваряться між собою за найкращі кусні. Здогадуюся, що з пожадливості вони затоптують хліб і толочать солену рибу ногами. Але, либонь, я звикну до такого, якщо це так він задумав.
— Ти справді гадаєш, — вражено запитав я, — що він сам, зникнувши з твого будинку, явився котромусь жебракові й розповів, що ти справляєш гостину у себе в господі, щоб випробувати тебе?
— Що я гадаю, те й гадаю, — відбуркнув Симон. — Але якщо він жартує зі мною, то й я з ним пожартую. Подивимося, котрий з нас добре сміятиметься.
Він пройшов уперед, а ми подалися за ним на подвір’я. Ми побачили, як жебраки чемненько сидять навпочіпки на землі й злагоджено ділять їжу між собою. Вони аж ніяк не сварилися одне з одним, а навпаки — подавали одне одному найкращі шматки, далебі як запрошені на гостині. Сліпим вкладали кусень у руку і передавали їжу всім тим, які самі не досягали до посудин.
Тим часом Елеазар носив оберемками вовняні ковдри і лляну одежу і складав їх між колонами. З жарин підіймався чад від смаженого м’яса, слуги наввипередки пекли в печах ячмінний та пшеничний хліб і макуху, присмачену кмином. Ну а брамниця плакала вголос, і грек, учитель синів, утік на дах і відмовлявся спускатися.
Радість і злагодженість жебраків роздратувала Симона Киринейського настільки, що він голосно загукав:
— Їжте і пийте, щоб у вас луснув живіт, а решту несіть до себе додому! Але знайте, що я, Симон Киринейський, не пригощаю вас ані крихтою. Господарем цієї гостини є Ісус Назарянин, якого розіпнув наш синедріон. Нехай він поблагословить вашу їжу, щоб ви спожили її на життя, а не на смерть. Сам я не в змозі її поблагословити — така гірка жовч клекоче у моєму горлі.
Жебракам здалося, що він жартує, вони щиро подивилися на нього, а дехто намагався сміятися. Це ще дужче розсердило Симона Киринейського, аж він гукнув іще голосніше: