Писати я почав напередодні Шабату, коли з гуркотом зачинялися храмові брами, аж той гуркіт розлягався понад містом, долітаючи до далеких долин. День Шабату я теж просидів у своїй кімнаті за писанням, бо юдеям хочеться, щоб і приходьки шанували їхній Шабат і не гасали вулицями. Самі вони йдуть до синагоги молитися і слухати рукописи, вбравшись по-святковому. Для них полічено кількість кроків, які вони мають право ступнути в Шабат. У храмі їхні священники приносять подвійну жертву — так мені розповідали — але це не вважається порушенням Шабату.
Перед заходом сонця, ще коли тривав Шабат, привітати мене прийшов центуріон Аденабар. Уже без шолома, вбраний у сирійський плащ, щоб не привертати уваги на вулицях, він сумно позіхав і мовив:
— Як твій мир, і чи живий ти й здоровий, бо я вже багато днів нічого про тебе не чув? Нема нуднішого дня, аніж юдейський Шабат, коли ми не можемо навіть піти на вишкіл до цирку, щоб тільки не образити юдеїв маршовою ходою. Пригости мене ріскою вина, бо у фортеці Антонія в день Шабату вино тримають під замками. А то легіонери знічев’я почнуть битися між собою чи з п’яних очей підуть до міста дражнити юдеїв, показуючи їм свиняче вухо.
Господар-сирієць добре про мене піклується. Щоби підтримувати в мені спокій і добрий настрій, він приніс був мені до кімнати глек галілейського вина, яке він вихваляє, називаючи його кориснішим для здоров’я, ніж усі інші вина. Воно, мовляв, не занадто вдаряє в голову, від нього не розболиться живіт і до нього не треба задля зберігання домішувати живицю — головне, просто вчасно випити все вино, щоб воно не встигло перетворитися на оцет.
Аденабар охоче попив його, витер рота, пильно подивився на мене й зазначив:
— Ох і змінився ж ти з вигляду, аж тебе годі вже відрізнити від огреченого юдея. Бороду запустив, пальці в тебе заплямлені чорнилом, а в очах вираз, який мені не подобається. Що з тобою таке? Чи не потьмарив тобі часом голову юдейський безідольний Бог, як це часто буває з приходьками, які приїздять сюди у подорож, щоб побачити храм, але потім починають розмірковувати над тим, чого не витримує голова звичайної людини? Лише в юдеїв голова може отаке витримати, бо вони ще змалку виростають з розумінням свого Бога, а коли їм минає дванадцять, вони вже такі загартовані своїм Богом, що більше не потребують батьківської допомоги для благословення хліба і для молитов.
— Друже Аденабаре, — сказав я. — Ми разом дещо побачили і спізнали. Тому я визнаю, що голова в мене потьмарилася, і я навіть не соромлюся цього.
Проте він жваво перебив мене:
— Називай мене краще моїм римським іменем, бо душею я почуваюся більшим римлянином, ніж будь-коли. Моє римське ім’я — Петроній. Цим іменем я розписуюся, отримуючи платню перед легіонним квестором і приймаючи письмові накази, коли хтось має охоту писати їх на вощеній дощечці. Розумієш, у мене з’явилися сподівання посісти командування цілою когортою і перевестися до Галлії чи Іспанії, а може — до самого Рима. Тому я намагаюся вдосконалити свою латину і призвичаїтися до мого римського імені.
Знову він допитливо подивився на мене, мов оцінюючи, наскільки потьмарений я в голові і наскільки можна мені звірятися.
— Для мене ти — Аденабар, — мовив я. — Я не гордую тобою за твоє сирійське походження. Я вже не цураюся навіть юдеїв, а намагаюся дізнаватися про їхні звичаї та віру. Але мене от дивує, чому тебе не відряджають в пустелю на вартову службу чи під скіфські стріли. Ти би швидше позбувся життя, щоб ніхто вже не мав клопоту через те, що тобі відомо.
— Що ти верзеш? Що відомо? Чи ти геть несповна розуму, чи, може, від самого рання вже напився цього доброго вина? — лагідно дорікнув Аденабар. — Але в тому ти маєш рацію, що я почуваюся набагато важливішою людиною, ніж раніше. І не кажи мені про пустелю, бо вона засліплює очі й доводить навіть загартовану людину до видінь. Їзда на верблюді викликає морську хворобу, і там є вбрані в козлину чоловіки, які лякають вартових, жбурляючи перед ними палицю, яка ніби змія. Якби я опинився в пустелі на вартовій службі, я б напевно почав невдовзі думати про те, про що не думаю в цивілізованому світі.
Допитливо поглядаючи на мене, він запитав із хитрою посмішкою:
— Мабуть, ти чув, що Єрусалим став недобрим місцем для розумної людини. Якщо пригадуєш той передранковий землетрус — стверджують, що тоді розкрилося і чимало могил святих. Дорогі небіжчики почали ходити і являються багатьом юдеям.