— Я знаю лише одного, хто воскрес, — мовив я. — Ти теж його знаєш. Тебе спокушають підвищенням на службі та переведенням в інші краї, щоб ти помовчував про нього. Адже центуріона годі змусити мовчати так само просто, як звичайного легіонера.
Аденабар роблено втупився в мене й запевнив:
— Я геть не збагну, про що ти. Але чи пам’ятаєш ти легіонера на ім’я Лонгин? Його спис дивно поводиться у нього в руках, і на навчанні він уже не в змозі метнути його правильно. Спис поранив його в ногу, а коли він спробував метнути його в мішок із сіном, спис випорснув з його руки і мало не простромив мене, хоч я стояв позаду нього. Але зі списом усе гаразд. Негаразд із самим Лонгином. На пробу я сам метнув списа, щоб показати приклад, бо ніхто інший уже не згоджується брати його в руку. Я бездоганно влучив з сорока кроків у мішок із сіном. Будь-яким іншим списом Лонгин спроможний орудувати, та тільки не власним.
— Ти, очевидно, маєш на увазі спис, який він устромив у бік сина Божого, — сказав я.
Аденабар потряс тілом, немов струшуючи з себе хробаків, і заперечив:
— Ти давай не називай того чоловіка сином Божим. Від цього слова в мене мулько на душі. А прецінь і легіонному катові розслабило руки, аж він не має вже сили бодай піднести батога. Заледве з допомогою другої руки йому вдається закласти шматки їжі собі до рота. Фельдшер фортеці Антонія не знаходить у його руках жодних негараздів і підозрює, що той симулює, щоб дочасно дістати шматок землі й жити з комфортом у ветеранському місті. Відслужити йому лишилося ще два роки з двадцяти. Його висікли батогами, позаяк досвід військової медицини свідчить, що таке шмагання уздоровлює різні недуги, яких не видно зовні. Але він, як і личить довголітньому легіонерові, витримав батожіння, закусивши в зубах шматок шкіри, і сила йому в руки не повернулася. Думаю, цю недугу запишуть йому як ревматизм. Це законна недуга для легіонера. Ми, офіцери, слабуємо на неї ще більше, ніж рядовий склад, бо нам час від часу доводиться, перериваючи комфортну залогову службу, лежати на твердій землі на холоді й у мокроті.
— Але, — замислено пояснив урешті Аденабар, — я не пригадую, щоб назарянин прокляв когось із нас. Навпаки, на хресті він гукав свого батька і просив його пробачити нам, бо ми, мовляв, не знали, що чинили. Тоді, щоправда, я гадав, що він просто марить, адже його батька не було там серед глядачів.
Роздратовано я мовив:
— Не розумію, до чого тут Лонгин і легіонний кат?
— Думаю, ми всі дуже злякалися через назарянина, — висловив припущення Аденабар. — Він не був звичайною людиною. Коли ті, хто були там присутні, дізналися, що він воскрес, вони ще дужче злякалися, бо у своєму одноманітному житті вояк вірить кожній чутці. Що безглуздіша чутка, то легше він повірить. І тоді вже досить лишень, щоб у нічній темряві щит загримів на підлогу або розбився сам собою старий глек з оливою, розливаючи свій вміст по землі, аж ось уже весь гарнізон на ногах і прикликає богів на допомогу.
— Але подейкують, що в місті не легше і юдеям, — повів він далі. — Ніхто вже не зважується спати сам-один. Діти прокидаються серед ночі й запевняють, що хтось чужий схилявся над ліжком і торкався їх рукою. Ну а інші розповідають, що прокидаються від того, як їм на лице крапають гарячі краплі, — але, засвітивши лампу, вони нічого не бачать. А ще розказують, що навіть члени великого синедріону миють і миють руки й справляють усілякі обряди очищення за найсуворішою буквою закону, навіть садукеї, які загалом не педанти. А от зі мною нічого поганого не стається. Мені навіть не сниться нічого поганого. А в тебе як?
— У мене? — сказав я. — Я шукаю дорогу.
Аденабар дивно втупився в мене. Він устиг допити вино до половини глека і не вважав за потрібне домішувати воду до дешевого вина, однак я не помічав у ньому ознак сп’яніння.
— Мені розповідали, — мовив він, — що доріг чимало, і багато є обманців. Як ти, громадянин, гадаєш знайти дорогу, коли юдеї й самі в ній не певні? Боюся, браму зачинять перед тобою і ти лише потовчеш собі носа об неї.
Я вразився з його слів і вигукнув:
— Тільки не запевняй, що ти, центуріон, знаєш тутешніх тихих і теж шукаєш дорогу.
Аденабар гучно розсміявся, ударив руками по колінах і вигукнув:
— Ага, спіймав тебе в пастку! Не думай, що я не знаю, що ти останніми днями поробляєш. Я теж маю друзів у місті — і більше, ніж ти, приходько.