Знову стаючи серйозним, він пояснив:
— Думаю, римляни припускаються великої помилки, тримаючи той самий легіон у цьому краї рік у рік. Деінде це нормально. Легіон знайомиться з краєм, у якому підтримує порядок. Місцеві мешканці здружуються з легіонерами і вчать їх своїх звичаїв. Прослуживши двадцять років, легіонер дістає в тому краї шматок землі, бере шлюб із тамтешньою жінкою і навчає своє оточення римських звичаїв. Але в Юдеї і Єрусалимі не так. Що довше живе тут приходько, то більше він починає боятися юдейського Бога чи навпаки — аж до сліпої люті ненавидіти юдеїв. Хочеш вір, хочеш ні, але серед офіцерів-римлян, надто в маленьких залогах, є такі, що таємно перейшли в юдейську віру й дали себе обрізати. Але повір мені, я не такий. Я просто з цікавості добуваю відомості про різні дороги в юдеїв, не для вивідування, а щоби краще їх зрозуміти і не опинитися під владою їхнього лячного Бога.
— Ти сам біля хреста визнав його сином Божим, — нагадав я. — Сам пішов зі мною у гробницю і на власні очі побачив нерозвите полотно, після того як він воскрес.
— Авжеж, — погодився Аденабар. Зненацька він розчерепив об підлогу глиняну чашку, зірвався на ноги й загукав із перекошеним з люті обличчям:
— Хай будуть прокляті той юдейський цар, усе це чаклунське місто і храм, у якому нема навіть ідола, щоб їхнього бога можна було розбити на шматки! Просто дивина, що одну людину годі позбавити життя. Бувало й раніше, що розпинали безвинних, але вони не воскресали, щоб потім являтися привидами. Назарянин розладнує військову дисципліну.
Уже відлунали храмові сурми, і юдеї прочитали вечірню молитву. Крізь тонкі стіни мого покою ми почули, як із тріском зачиняються храмові брами. Юдейський Шабат скінчився. Мимоволі ми обидва глибоко видихнули з полегкості. Аденабар попросив вибачення, що зопалу розбив винну чашку, і сказав:
— Я злощуся, бо я центуріон, і мені би слід бути розумнішим за підлеглих. Але, певно, я забобонний і неосвічений чоловік, адже Лонгинів спис і руки ката не дають мені спокою. Я й сам пробуджуюся серед ночі, прислухаючись до невидимої ходи. Порадь ти — адже ти потай збираєш відомості — як мені позбутися цього юдейського чаклунства.
Я запитав:
— А що, Аденабаре, чи почуваєшся ти грішником?
Він здивовано подивився на мене і своєю чергою запитав:
— А про який ти гріх? Я дотримуюся військової дисципліни, статуту і отриманих наказів, як можу. Звісно, кожен має якісь провини на сумлінні, але, думаю, я нічим не гірший вояк і офіцер, ніж будь-хто інший. Навпаки, почувши про можливе підвищення, я вважаю, що цілком на нього заслуговую за роки служби.
— Хай буде, як ти кажеш, — зазначив я. — Якщо воно так, навряд чи Ісус Назарянин матиме до тебе щось. Мені розповідали, що він прийшов знайти не досконалих, а грішників. Але від його присуду ти можеш позбутися лише сказавши: «Сину Божий, помилуй мене грішного».
— Я швидше повірю в юдейські обряди очищення, — висловив припущення Аденабар. — Геть інакше було б, якби можна було помитися і спалити різнобарвні нитки на вогні й таке всяке. Одначе, думаю, ти дуже помиляєшся щодо Ісуса Назарянина. Знайти він прийшов, як відомо, лише цей богообраний народ, Авраамових дітей, як вони самі кажуть, і нікого більше. І що з ним сталося, ти бачив на власні очі. Сам я лише виконував отриманий наказ, а отже, не відповідальний за його долю. У світі не існувало б жодного порядку, навіть не можна було би провадити війни, якби вояк починав на свій розсуд обмірковувати отримані накази. Здається, котрийсь римський полководець — забув його ім’я — звелів стратити власного сина, коли той усупереч наказу передчасно пішов з військом у наступ і здобув блискучу перемогу, але водночас порушив військову дисципліну. Так нас у всякому разі вчили в офіцерській школі.
— У мене склалося уявлення, — мовив я, — що він, назарянин, сам хотів, щоб усе відбулося саме так, як з ним відбулося, з якоїсь незбагненної для нас причини. Її ми невдовзі зрозуміємо, адже його царство усе ще пробуває на землі. Тому, гадаю, падають щити у фортеці Антонія, а сам ти прокидаєшся ночами від невидимої ходи. Це ознака, що він хоче чогось і від нас, римлян. Але тобі не треба його боятися. Він навчав сам, що злу не треба противитися злом. Як хтось ударить тебе в щоку, підстав йому другу, і таке інше, що суперечить усім розумним звичаям.
Аденабар не здивувався моїм словам, а погодився:
— Таке й мені розповідають про його вчення. Тому він, як на мене, не становить небезпеки, і я його не боюся, хоча, звичайно, було би прикро зустрітися з ним, якщо він справді усе ще потайки блукає містом. Мабуть, волосся стане в мене сторч на голові, якщо він раптом явиться мені й заговорить зі мною. Але він не являється необрізаному — так мене запевняли — а лише своїм учням і жінкам, які пішли за ним із Галілеї.