І, Тулліє, кохана моя, я аж ніяк не для того розповів тобі про Міріну і про александрійських жінок, щоб образити тебе чи викликати в тобі ревнощі. О, якби ти трошки постраждала, якби в тебе трошки защеміло всередині через мене… але, боюся, ти будеш лише задоволена, так хитро здихавшись мене. Однак я не знаю твоїх думок, і взагалі можливо, що в тебе сталося щось таке, що завадило тобі приїхати. Тому заприсягаю тебе — наступної осені я знову чекатиму на тебе в Александрії аж до кінця судноплавного сезону. Я і речі свої там лишив, навіть не взявши з собою жоднісінької книжки. Адресу мою ти можеш довідатися в римському бюро подорожей або в мого банкіра, якщо я не зустрічатиму тебе в порту — але серце моє знає, що восени я знову зустрічатиму кожен корабель з Італії точнісінько так само, як і минулої осені.
Не знаю навіть, чи подужаєш ти цього листа, хоч я й намагався урізноманітнювати його, наскільки здатен. Власне кажучи, я в серйознішому душевному стані, ніж можна судити з мого листа. Все своє життя я хитаюся поміж ученнями Епікура і Стої, поміж насолодою і самообмеженням. Надмірна насолода в Александрії, зайве розкошування, і тілесне, і духовне, обпалило мене всередині. Ти знаєш, і я знаю, що насолода і кохання — дві різні речі. У насолоді можна натренуватися, як у бігу чи плаванні, але сама лиш насолода робить тебе сумним. Натомість знайти людину, для якої ти народився, — це щось виняткове, неймовірне. Для тебе я народився, Тулліє, і моє нерозумне серце все ще запевняє, що і ти народилася для мене. Пам’ятай ночі в Байї під квітіння троянд.
І все ж не сприймай надто серйозно те, що я написав про пророцтва. Я залюбки дозволю твоїм гордим вустам прошепотіти з усмішкою: «Марк — той самий невиправний мрійник». Але якби я не був таким, ти, мабуть, не кохала б мене. Якщо взагалі ще кохаєш — я ж не знаю.
Йоппе — це прадавнє портове місто, цілковито сирійське. Але я от сиджу пишу тобі, і мені тут добре. Тулліє, кохана моя, не забувай мене. Листа я візьму з собою і відішлю з Єрусалиму, бо кораблі повертатимуться до Бріндізіума аж після юдейського Песаху.
Другий лист
Марк — Туллії.
Я пишу в день юдейського Песаху в їхньому священному місті Єрусалимі, у фортеці Антонія. Зі мною відбулося щось непередбачуване, і я ще сам не зовсім утямив, що саме. Тулліє, я розгублений. Тому пишу, щоб докладно роз’яснити собі й тобі, що ж, власне, відбулося.
Більше я не гордую передвістями, як, мабуть, у глибині душі ніколи й не гордував, хоч казав і писав про них зарозуміло. З лячною певністю я вже вірю, що мене скеровано в цю подорож, і я не міг би її уникнути, хай би й хотів. Але які саме сили мене скерували — цього я не знаю. Я почну спочатку.
Отже, я винайняв на майдані в Йоппе віслюка собі в супутники, відкидаючи всі інші спокуси комфорту, які полегшували би мандрівку, і поміж останніми подорожанами почав підійматися з узбережжя в напрямі Єрусалиму. Мій віслюк був навчений і приязний, тож у мене за всю дорогу не виникло з ним жодної незгоди. Як я розумію, він промандрував з Йоппе до Єрусалиму і назад уже стільки разів, що знав кожну криницю і місце для перепочинку, село й заїзд на цьому шляху. Кращого проводиря я не потребував, і, думаю, він теж мав до мене дружні почуття, адже навіть коли ми прямували з гори, я не залазив на нього, а крокував власними ногами, щоб освіжитися.
Віддаль від Йоппе до Єрусалиму — лише два неповні денні марші легіону, хоча гориста місцевість стомлює мандрівця більше, ніж рівна земля. З другого боку, це урізноманітнює шлях, і Юдея — родючий і гарний край. Мигдалеві дерева, щоправда, в долинах уже відцвіли, а ось на схилах скрізь на шляху цвіли квітки, і їхній чарівний і терпкий запах супроводжував мене всю дорогу. Я вже відпочив, почувався відмолодженим, і для мене була радість стомлювати все своє тіло так само, як замолоду під час тренувань на спортивному майданчику.
І моє виховання, і моя обережність, до якої мене змусили відомі тобі події в моєму житті, спонукають мене нехтувати зовнішніми формами. Тому зовні, поведінкою чи одежею, я не хочу вирізнятися з людської маси. Таке марнославство викликає в мене посмішку. Мені не потрібні слуги й оповісники, які забігатимуть уперед і гукатимуть, що я їду. Простуючи, я покірно відступався з віслюком на узбіччя, коли повз мене поспішали більші верховоди, підганяючи своїх рабів і волів. Мене більше тішило, коли мій віслюк, озираючись на мене, з кмітливим виглядом ворушив вухами, аніж якби багачі й аристократи спинялися, щоби привітатися зі мною, і запрошували б мене в супутники.