— Підозрюю, що я впізнаю тебе, юдею, з твого обличчя і винуватого виразу. Інакше ти б так не полохався, побачивши римського центуріона. Щоб ти часом не був спільником того юдейського царя, якого ми нещодавно розіпнули. Ти й говориш як галілеянин.
Переполоханий Закхей почав заступатися за товариша й божитися:
— Ні-ні, ти геть помиляєшся, пане центуріоне. Він митар і податківець, як і я. Ми обидва — щирі друзі римлян, як і всі Ізраїлеві діти, що люблять мир і порядок.
Але незнайомець мовив:
— Не нагромаджуй іще більше гріха на сумлінні, Закхею. Ні ти, ні я не є друзями римлян. Авжеж, я колишній митар, але я покаявся в скоєному й дістав прощення і за цей гріх.
Я поспіхом відпустив його лікоть і зніяковіло потирав свою руку, немов її обпекло вогнем.
— Мир тобі, — сказав я. — Здається, я знаю, хто ти, і не бійся центуріона, бо він не бажає тобі зла. Навпаки, він хоче примиритися з твоїм паном, наскільки це можливо.
Тут незнайомець випростався, подивився просто на мене, а далі на Аденабара, і мовив:
— Я не соромлюся імені свого Пана, бо хто його відречеться, від того й він відречеться у своєму царстві. Я Матвій, один із тих дванадцятьох, яких він обрав, і навіть смерть не має влади наді мною, а навпаки — він дає мені вічне життя у своєму царстві. Вас, римлян, він вкине до темряви зовнішньої. Там буде плач і скрегіт зубів.
Це було новим для мене. Вражений, я вигукнув:
— Не знав я, що він казав такі суворі слова. Але мир тобі, і хай буде благословенна ця кімната, бо ти погоджуєшся вступити в неї ногою, ти, царів посланцю. Сідай — і ти, Закхею, теж, — і розкажи нам про свого пана, адже я палко бажаю довідатися про нього ще щось.
Матвій обережно сів, а Закхей у страху припав йому майже до колін. Матвій недобре роздивлявся Аденабара і звинувачував:
— Твої легіонери, певно, оточили будинок у вечірній темряві. Я б не подумав, що римляни вигадають таку підступну пастку.
Аденабар зажурився і емоційно мовив:
— Ти, галілеянине Матвію, не винувать нас, римлян, за все зло. Навіть проконсул не хотів засуджувати твого вчителя — самі юдеї силоміццю змусили його до цього. Я не маю жодного конфлікту з тобою і твоїм царем, і, про мене, можеш ушитися куди хочеш, якщо тобі вдасться оминути міських поліціянтів. Це синедріон може мати до тебе справу, але не ми, римляни.
Думаю, Матвієві стало соромно за його переляк, бо зрозумівши, що він у безпеці в моєму помешканні і що ми не чигаємо на його душу, він, як це буває в юдеїв, загонорився і мовив:
— Я не прийшов би до тебе, римлянине, якби вже аж задосить не наслухався про тебе. Не знаючи закону і пророцтв, ти, необрізаний, шукаєш, мовляв, дорогу, вводиш в оману нетямущих жінок і шпигуєш за нашими таємницями. Все, що я можу зрозуміти, — це те, що в тебе вселився біс або ти чаклун, коли зміг задурити навіть Івана, щоб він відповідав на твої запитання. Відійди від нас, топчи свою стежку і не втручайся у справи, в яких ти нічого не можеш зрозуміти. Я те прийшов тобі сказати, щоб ти більше не чіплявся до жінок, у яких потьмарився розум.
Його сповнені несприйняття слова гірко вразили мене. В душі я відчув, що він став мені неприємним, і я хотів полаятися з ним, але мусив дивитися на його обличчя. У його лиці й очах і в зморшках на чолі я бачив щось те саме непоясненне, що вирізняло його, царевого учня, з-поміж усіх інших людей. Певна річ, він знав і розумів це краще, ніж я будь-коли міг зрозуміти. Тому я покірно сказав:
— Я не сперечаюся з тобою. Просто я гадав, що його дорога розкривається всім, хто хоче її шукати з простотою й покірністю в серці. Я гадав, що браму відчинять мені, якщо я щиро постукаю. Але поясни бодай, чому він сам показався мені в будинку Симона Киринейського.
Закхей прохально подивився на Матвія, але обличчя в того потвердішало і він відказав:
— Наш пан прийшов шукати Ізраїлевих втрачених. Тому він покликав мене, коли я сидів за митарським столом у Капернаумі. Я відразу встав і пішов за ним. Заради нього я полишив свій будинок і речі, й родину я теж покинув. Закхей теж був з Ізраїлевих втрачених, та й Симон Киринейський є членом грецької синагоги і ніс його хреста. Ми ще могли би зрозуміти, якби він їм обом показався, але нізащо не повіримо, щоб він показався необрізаному римлянинові. Тому ми обмірковуємо це поміж собою. Ще менше, ніж ми могли би повірити видінням жінок з потьмареним розумом, ми повіримо римлянину. Може, ти маг і чаклун і прагнеш нашого знання для здійснення темних задумів. Може, ти той самий чоловік, який, як стверджує сліпий жебрак, перетворив камінь на хліб, зловживши іменем нашого вчителя. Так само ти потьмарив розум Симона Киринейського і Закхея, а тому все, що за твоєї присутності відбулося в будинку Симона Киринейського, нагадує чаклунство і аж ніяк не царство.