Закхей закивав головою й підтвердив:
— Так-так, у мене потьмарився розум і я був пригнічений через усе почуте. Він зачаклував Симона Киринейського, який від цих чарів побачив примару свого слуги Елеазара, коли той іще був у дорозі з поля до міста, а тоді спокусив Симона напоїти нас міцним вином, і в нас геть усе перемішалося в голові. Я швидше повірю тобі, Матвію, якого я знаю, ніж римлянину, якого не знаю.
Обертаючись до мене, він повів далі:
— Симон Киринейський теж одумався і не хоче більше нічого про тебе знати, бо ти не з Ізраїлевих втрачених. Він не бажає тобі зла, хоч ти чаклунством спричинив йому неабиякі грошові втрати. Але краще тобі більше не шукати його товариства, бо обманців і справді надто багато.
Думаю, Матвій зрозумів моє пригнічення і шанував мою покору, коли я, не перечачи, відвернув голову, щоби приховати сльози. Роздобрюючись, він мовив:
— Зрозумій і нас, римлянине. Я не хочу шукати в тобі лихих спонук, а намагаюся пояснити все з якомога кращого боку. Можливо, ти не чародійник, а просто тобі допікає сильний біс, який змусив тебе зловжити іменем нашого розіп’ятого вчителя, хоч ти не знаєш ні його самого, ні таїни його царства. Я за це тебе суворо попереджаю, бо лише нам, обраним ним самим, він дав владу і силу уздоровлювати хворих і виганяти бісів з допомогою його імені. Ми не витримали випробування, це я визнаю, і через слабкість нашої віри наша сила зникла від нас, але ми знаємо, що у свій час вона повернеться. А доти ми можемо лише, не сплячи вночі і молячись, чекати на його царство.
Докірливо дивлячись на мене, він здійняв руку в мій бік, і я відчув у ньому силу, хоч сам він це заперечував. Адже хоч він стояв далеко від мене і не торкався мене рукою, мені здавалося, ніби він міцно доторкнувся до мене рукою.
— Відкидаючи тебе і твою оману від нас, — мовив він, — я можу лишень послатися на його власні слова. Ще заздалегідь він попереджав нас такими словами: «Не давайте святого псам». І він прийшов не спростовувати закон і пророцтва, а виконати їх. Нам він заборонив іти поміж поган чи навіть до самарянських міст. То як ми можемо відкрити його дорогу і правду тобі, римлянину?
Я навіть не образився, хоч він за грубим звичаєм юдеїв назвав мене, громадянина, псом. Пригнічення моє було таким глибоким, що я сказав:
— Мені здавалося, що він геть інше говорив, але мушу тобі вірити, адже він покликав тебе у свої посланці. Отже нехай я буду лише псом у твоїх очах, але й пса терплять у будинку його господаря, і пес чує господарів голос і слухається господаря. Ваші священні рукописи не такі вже невідомі для мене, як ти думаєш. Дозволь мені послатися на Ізраїлевого царя, який сказав, що живий пес кращий за мертвого лева. Хіба ти не дозволиш мені мати бодай місце живого пса перед брамою царства?
Не вірячи своїм вухам, Аденабар, який до того мовчав, схопився на ноги, здійняв пальці ріжками й вигукнув:
— І ти, громадянин, так схибнувся, що благаєш про місце собаки перед брамою юдейського царя?! Поправді, тебе тут зачаклували й вивернули тобі очі в голові, і таємне вчення воскреслого страшніше, ніж я думав.
Закхей притулився до Матвія, але чіпати їх Аденабар аж ніяк не наважився. Навпаки: заспокоївшись, він прохально здійняв руку і пояснив:
— Я вояк і центуріон і не прогрішився проти твого пана свідомо, коли, дотримуючись наказу, відданого мені як вояку, наглядав за його розп’яттям. А все ж таки примири мене з твоїм паном — я з дорогою душею вмию руки за юдейським звичаєм, або знищу свою стару одежу, або повишкрябую квашене зі шпарин у стіні, або зроблю ще щось, що ти лиш вигадаєш мені для мого очищення. Я не хочу мати сварку з твоїм паном і ніяк не прошуся в його царство, а краще піду собі в мирі своєю дорогою.
Матвій, я думаю, зрадів, помітивши, що і йому, й іншим Ісусовим учням нема вже чого боятися з боку римлян, принаймні наскільки це залежить від Аденабара. Він сказав:
— Мені розповідали, що він сам на хресті пробачив римлянам, бо ви не знали, що чинили. Мене там не було, і сам я цього не чув, але, про мене, йди собі в мирі.
Аденабар палко запевнив:
— Так-так, я, мабуть, не знав, що чиню, але хоч би й знав, не міг би, бувши вояком, учинити щось інше. Тому твої слова — полегшення для мене, і я вірю, що і твій пан теж не шукає сварки зі мною.
Утім, Матвій знову обернувся до мене, витер очі й стомлено мовив:
— Про тебе я не знаю, що думати. Твоя покора говорить на твою користь, і ти не розмовляєш так, як розмовляють біси.