Він емоційно здійняв руку, засперечався сам із собою й зазначив:
— Але ніяк я не можу визнати тебе своїм братом, адже ти поганин і римлянин і їси нечисте. Був би ти бодай прозеліт, але кутаси твоєї одежі не роблять тебе сином Ізраїлевим.
Тут і Закхей ударив рукою собі в худі груди й запевнив:
— Ні, він не Ізраїлів втрачений, як я. Ісус сам визнав мене сином Авраамовим, а цей чоловік необрізаний. Як він може потрапити в лоно Авраамове?
Я нагадав йому:
— Ще вчора ти казав інакше, навіть обвивав мені руками шию і по-братерському цілував.
Але, кажучи це, я добре відчував, як міцно обидва ці юдеї тримаються свого заповіту з Ізраїлевим Богом і відкидають усіх решту за межі цього заповіту. Закхей став потворним у моїх очах.
А він узявся переконувати:
— Я був змучений дорогою і ще знетямлений через усі ті єрусалимські події, про які почув. А ще ти спокусив мене випити міцного вина. Я не знав, що чинив, але вже краще розумію.
Аденабар глузливо зауважив мені:
— На твоєму місці я б уже давно повірив. Ти дістав по вухах, і по тій, і по тій щоці, і що більше ти повертатимеш голову, то більше діставатимеш по вухах. Полиш своє чудацтво і повір уже, що їхній цар воскрес не для тебе.
Проте навіть полишивши надію, я ще сказав уперто:
— Моя голова — це моя голова, і я роблю з нею, що хочу. Лише в кесаревій волі наказати, щоб моя голова упала на землю, відтята мечем. Іди собі в мирі, Аденабаре, адже тобі вже не треба нічого боятися.
Аденабар був проти:
— Я не хотів би лишати тебе, беззахисного, з цими двома чоловіками.
Закхей потяг Матвія за руку й мовив:
— Ні-ні, ми підемо. Ви лишайтеся вдвох, римляни, наша дорога — це не ваша дорога.
Але я не відпустив їх. Я провів Аденабара надвір, не слухаючи його попереджень, повернувся назад і принизився, кинувшись навколішки перед безжальним митарем і попросивши:
— Пожалій мене, покликаний і обраний ним. Що такого видатного у твоєму вченні, якщо ти виявляєш приязнь лише своїм братам? Таж і ми, римляни, так робимо. Його вчення здалося мені милосердим, а ось твоє серце — воно з каменю, коли ти так відкидаєш мене. Зі щедрого стола багач кидає залишки псам, хай би і зневажав їх. То навчи мене.
Те, що Аденабар уже пішов, заспокоїло Матвія. Він знову сів, послабив свій опір і затулив лице руками, аж я раптом зрозумів, що він карається іще дужче, ніж я. Він заговорив інакшим голосом і сказав:
— Зрозумій мене і не винувать за безжальність. Це розбиває мені серце, яке й так уже розбите. Адже ми як вівці, яких порозганяла вовча зграя. Хоч ми вдаємося один до одного в біді, кожен із нас у глибині душі заблукалий, втративши нашого Пана. Ох, римлянине, навіщо ти мучиш мене? Ми не маємо іншої ради, як твердо боронити те, що в нас лишилося. Ми й між собою сваримось і зранюємо один одного словами, бо Петро каже одне, а Іван щось інше, і не всі з нас іще в змозі повірити й зрозуміти, що він устав із могили. Ти просишся до нас в овечій одежі, але звідки ми знаємо, що всередині ти не вовк? Не збирають на тернині виноград. Як ми можемо сподіватися від римлянина чогось доброго?
Заламуючи руки, він виливав душу:
— Він велів нам любити ворогів своїх і молитися за тих, хто нас переслідує, але як людина може так чинити? І ще він казав: «Коли твоє праве око спокушає тебе — вибери його і кинь від себе. Якщо права рука спокушає тебе — відітни її і кинь від себе». Доки він був серед нас, ми вірили йому, та коли він пішов від нас, сила нас залишила і ми заблукали. Як ми можемо відрізнити, хто поправді розуміє, а хто облудно, коли ми самі ще не дійшли до розуміння?
— Але, — відчайдушно сказав я, — певно, він навчив вас молитися по-правильному, і встановив з вами заповіт, і дав вам містерію, яка поєднує вас із ним, бо він же не був лише людиною.
Закхей тривожно поплескав Матвія по плечі й застеріг:
— Бачиш, ось він уже випитує наші таємниці, на яких навіть я не знаюся. Він хитрий чоловік, попри безневинну зовнішність. Ось і мене він споїв, щоб випитати, у що саме втаємничив мене Месія в моєму будинку.
Проте Матвій не загарячився. Навпаки, скидалося на те, що він заспокоївся і розмірковував над моїми словами. За хвилину він зауважив:
— Твоя правда, приходьку. Він справді навчив нас молитися по-правильному і ствердив з нами заповіт. Але тебе я не можу навчити того, що він дав лишень нам.
Здавалося, він уже не гнівався на мене, і його єство налилося лагідністю. По-дитячому всміхаючись, він склав долоні докупи і сказав:
— Він сам найкраще розумів, навіщо покликав нас усіх. Певно, він у кожному з нас побачив щось таке, що потрібне для будування його царства, хоч ми цього тоді не розуміли. Ідучи за ним, ми заздрили один одному і сварилися між собою через його науку, знову і знову просили його краще роз’яснити свої слова. І я й досі не розумію, чому він обрав у свої найближчі саме Петра, Якова й молодого Івана, і навчав їх такого, чого не навчав нас, інших, і вів їх із собою на гору, і дозволяв їм бачити таке, чого ми, інші, не бачили. Чому він обрав ще й Юду Іскаріота і давав йому опікуватися нашою грошовою калитою, цього я теж не розумію, але, напевно, він мав і на це свої причини.