Матвій підвівся, щоб іти, а Закхей виснув на ньому, вороже поглядаючи на мене. Однак Матвій не був ворожий. Витираючи собі рукою чоло, він сказав:
— Твоя думка занадто абсурдна, щоб я міг іще її зрозуміти. І я справді не збагну, як це могло би статися. Чи може Ізраїлів Бог отак поширити свою владу на всі народи, і щоб ніхто вже не був приречений на довічну муку? Але ні, ні. Сам він, коли був живий, казав, що багато покликаних, та вибрано мало.
Матвій почав шалено обтирати собі лице й тіло, немов струшуючи з себе павутиння, і загукав:
— Ні-ні, це спокушання й бісовщина! Він сам попереджав нас і казав, що аж ніяк не кожен, хто визнає його Господом, потрапить до царства. Його власні слова я пам’ятаю цілком точно. «Багато хто скаже мені того дня: Господи, Господи, хіба ми не ім’ям твоїм пророкували, хіба не ім’ям твоїм демонів ми виганяли або не ім’ям твоїм чуда великі творили? І їм оголошу я тоді: “Я ніколи не знав вас, відійдіть від мене, хто чинить беззаконня”». Ті його слова засуджують тебе, хай би чого ти не домігся, зловживаючи його іменем для чаклунства. Лише собі ти цим нашкодиш, аж ніяк не нам, яких він знав і досі знає.
По цих Матвієвих словах я затремтів зі страху, бо згадав, як, зустрівши сліпого на дорозі, випробовував силу його імені, і камінь перетворився на сир у руці в сліпого. Але нічого поганого я на думці не мав. Тому я сподівався, що Ісус Назарянин пробачить мені скоєне, хай би його учні й не пробачили. Проте я вже зрозумів, що не маю права зловживати силою його імені, бо не знав його так само, як знали його обрані ним самим.
Тому я упокорився й погодився:
— Я визнаю, що недосить його знаю. Я не маю права користуватися його ім’ям. Але ти даєш мені багато приводів для роздумів, і Ісус Назарянин, як видно, не був таким лагідним та милосердим, як я гадав, якщо він вимагає, щоб я видряпав собі око чи відтяв руку, аби мати змогу іти за ним. Ти точно його правильно зрозумів, коли він так казав?
Матвій прямо не відповів, а сказав:
— Не думаю, що мій Пан вимагає чогось від тебе, адже ти не з нами всіма і приречений на загибель. Сумніваюся, що тобі може бути місце в його царстві, якщо ти спершу не визнаєш Авраамового, Ісакового і Якового Бога й закону і аж тоді підеш шукати його дорогу.
Я серйозно обдумував його слова, а він уже ступнув на поріг, забираючи Закхея з собою. Відчайдушно я вигукнув:
— Якби я міг тобі повірити, людино! Адже навіть у Римі буває, що котрийсь громадянин з кохання до доньки багатого юдея дає себе обрізати і скоряється вашому ярму. Звичайно, дорога Ісуса Назарянина — це, думаю, щось більше, ніж найгарніша жінка і найщедріший посаг. Щоби знайти його царство, я, мабуть, ладен би зробити будь-що, але щось у мені опирається, і я не вірю тобі. Ти й сам визнаєш, що повертаєшся до старого, бо ще не розумієш його нової міри.
Однак Матвій загорнувся плащем, затулив голову, вийшов у двері й у темряві спустився сходами, забираючи з собою Закхея, і ні той, ні той не побажав мені миру. Коли вони пішли, я вкинувся на ложе в такому пригніченні, що мені хотілося бути мертвим. Обіруч я стискав собі голову й питав себе, хто я і як я опинився в цьому стані. Я подумав, що краще, певно, мені було б утекти з цього примарного міста, в якому ніщо не відбувається так само, як деінде, і яким панує безідольний Бог. Тут мене цураються і мною гребують, через те що я римлянин. Незбагненне царство Ісуса Назарянина — не для мене. А от якщо я зберу свої речі й поїду до римської Кесарії, я зможу розважитися в театрі й цирку, робити ставки на перегонах і знайти для себе досхочу радості.
Думаючи про це, я неначе видінням побачив себе як живого колись, як минуть роки. Звідкись іззовні я бачив себе. Бачив розжиріле тіло і набрякле обличчя. Голова моя полисіла, частина зубів випала, але, вперто лепечучи, я повторював уже тисячу разів повторену мною оповідь тими самими словами. Хітон мій був заплямований вином і блювотою, і мене оточували флейтисти й повійниці, які марно намагалися пробудити мої чуття, ослаблі до сприйняття насолоди. Ось яке мене чекало майбутнє, якби я відступив, пішов геть і повернувся до пошуків середини. А потім — полум’я кремації, і прах, і тінь.
Я не бунтував проти цього видіння, хоч воно було потворніше й відразливіше порівняно з тією гадкою, на яку навела мене моя філософія. Я міг скоритися йому, але воно мене не приваблювало. Мені дано ще другий шанс. Він привів мене з Александрії до Йоппе, звідти — на розпинальний пагорб перед Єрусалимом, а потім — у порожню гробницю. Цієї правди ніхто не може мені заборонити. Повільно повертався до моєї голови здогад, що все це відбулося зі мною недарма, навпаки — я й досі по-своєму залишаюся свідком чогось такого, чого раніше на світі не бувало.