Його царство все ще пробуває на землі, після того як він устав із могили. У безрадісній самотності посеред темряви примарного міста мені здавалося, ніби його царство перебуває близенько до мене, на віддалі лише дотику, кроку, внутрішнього трепету. Мене заполонила невимовна спокуса покликати вголос Ісуса Назарянина, сина Божого, але я, бувши стороннім, уже не зважився звертатися до його потужного імені.
Втім у мені щось проясніло, і новий здогад уразив мене настільки, що я здивовано підхопився й сів на ложі. Якби його учні не погребували мною, а взяли мене до себе, навчали мене й усіляко старалися переконати мене в учинених ним дивах і в його воскресінні, тоді б я напевно сумнівався в душі, ставив їм хитромудрі запитання і намагався би словами зловити їх на суперечностях. Натомість їхній неприязний опір спонукає мене ще впертіше вірити в реальність царства і у воскресіння Ісуса Назарянина, а тому в мені вже нема сумніву в цих найнеймовірніших речах — я визнаю їх правдивість. Учні отримали забагато нараз, щоб могти відразу все перетравити. А от мені порівняно з ними дісталося лише обмаль і дещиця, але в це я вірю, і моє життя й моя філософія виробили в мені зрілість до сприйняття нової міри, позаяк людська міра мене вже не задовольняє і я не маю ярма юдейських звичаїв та закону, яке приковувало б мою свідомість до старої.
Тут догоріла олія в моєму світильнику, полум’я блиснуло, посиніло й згасло, і я відчув у ніздрях запах горілого. Але я не злякався пітьми й самотності, як іноді буває, коли зненацька згасне лампа. Темрява була поза мною, але заплющуючи очі, я зрозумів, що всередині мене — світлість, і досі я такого не спізнавав. У мене мовби були другі очі всередині. Ті очі бачили яскраве світло, попри те що мої стулені повіками очі бачили лише пітьму. Я пригадав зустрітого мною садівника, і в голові у мене забриніли його слова: «Я знаю своїх, і свої мене знають».
Покірний і трепетний, я сказав уголос із заплющеними очима:
— Я не наважуюся сказати, що знаю тебе, але усім серцем хотів би тебе знати і сподіваюся, що ти знатимеш мене й не гребуватимеш мною.
Коли я це сказав, у мені з’явилася тиша і просте знання, що все відбувається зі мною саме так, як має відбуватися, і я не можу нічого здобути нетерплячістю. Я мушу вдовольнитися тим, що коритимуся й чекатиму. Час зупинився в моїй свідомості, і здавалося, наче разом зі мною зупинився в чеканні весь окіл землі.
З цього стану екзальтації я отямився аж коли відчув дотик руки на моєму плечі. Стрепенувшись, я розплющив очі. Я все ще сидів на краю свого ложа, а господар-сирієць нечутно для мене ввійшов до кімнати зі світильником у руці і торкнув мене за плече.
Він поставив світильник біля себе, сів навпочіпки на підлозі переді мною, стурбовано похитав головою, посмикав собі бороду, помацав сережку в вусі й урешті сказав:
— Що з тобою? Може, ти захворів; і чому ти бурмочеш сам до себе в темряві? Це погана ознака, і боюся, що твої гості-юдеї зачарували тебе так, що ти перестав бути самим собою.
Лише його стурбовані слова цілком повернули мене в дійсність і в кімнату, де я був. Але те, що він прийшов, мене не зажурило. Навпаки, я весело розсміявся, поплескав його рукою по тімені й запевнив:
— Я аж ніяк не захворів, а навпаки — здоровіший, ніж будь-коли, бо нарешті я розумію, що просте життя краще за складне життя. Мене вже не мучать спокусливі думки, і мої гості-юдеї дали мені святий спокій і геть не хочуть знатися зі мною. Тож не бійся за мене, адже я уздоровився від своїх недуг.
Моя очевидна радість заспокоїла Карантеса. Зате він поремствував:
— Той малий юдей зневажив мій поріг, і вони лишили по собі неспокій у моєму будинку, аж мої діти плачуть уві сні, а коли сам я намагався заснути, мені здалося, ніби на мене падає дощ. Тому я прийшов подивитися, як ти почуваєшся, і приніс тобі другий світильник, щоб ти не боявся на самоті у темряві.
Я запевнив його, що анітрохи не боюся темряви, і сказав:
— Мені здається, що я вже ніколи не боятимуся темряви й не буду сам-самісінький навіть тоді, коли буду наодинці. Цей світ — примхливий, і я вже не хочу осягати його розумом. Коли я був у найглибшому пригніченні і згаслий, мов цей світильник, у якому закінчилася олія, зсередини мене зринула радість. Я геть невгамовно радісний, аж хочеться смикнути тебе за бороду, щоб і тебе розвеселити.