Але Карантес запропонував:
— Тоді збудуй собі будинок, посади дерев, візьми собі дружину й заведи з нею дітей, і твоя радість стане цілковитою. Аж тоді ти знатимеш, що живеш.
— Усе має свій час, — мовив я, — гадаю, ще не пора мені робити все те, що ти пропонуєш.
І я не хотів його журити подальшими розмовами про Ісуса Назарянина. Я похопився, що дуже зголоднів, бо коли писав, їжа мені не йшла. Це порадувало його дужче, ніж будь-що інше, що я міг би йому сказати, тож ми разом зійшли вниз, ще коли родина його спала, вийняли хліб, оливки і салат, попоїли разом і випили стільки вина, що Карантес почав хихотіти.
Восьмий лист
Марк — Туллії.
Моя проста радість тривала в мені. Думаю, то була радість вивільнення, бо я вже міг не гнітити себе марними думками або ж допитливою заздрістю, що з іншими, можливо, відбувається те, до чого я не маю жодної причетності.
Записавши все, я знову пішов прогулятися єрусалимськими завулками, розглядав, як працюють мідники, а також ткачі й гончарі. Я звелів проводиреві показати мені палац Хасмонеїв і піднявся у вежі збудованого Іродом палацу, а також у старовинну вежу, в якій уже ніхто не мешкає, лише кажани. Побував я на зовнішньому подвір’ї храму й провів трохи часу на форумі, вийшов і за межі міста, щоб оглянути Єрусалим із косогорів. Усе й далі тривало в цьому місті, немовби нічого не сталося. Думаю, більшість містян за тиждень забула про Ісуса Назарянина та його жахливу смерть і не хотіла вже й чути про нього.
Я стомився від цього юдейського міста з чужими для мене звичаями і більше не бачив нічого особливого навіть у їхньому храмі, який має таку неймовірну славу. Власне кажучи, всі великі міста врешті-решт схожі. Міняються лише людські звичаї. Славетні храми схожі, хоч міняються жертви і форми відправи. Для них властиве збирання грошей різноманітними способами. Якщо юдеї крамують на зовнішньому храмовому подвір’ї покладеними у філігранні коробочки священними висловами зі своїх рукописів — вони призначені для того, щоб пов’язувати їх на руку чи на чоло, — то, на мій погляд, цей звичай не вельми відрізняється від статуеток Артеміди і амулетів, що їх продають мандрівникам в Ефесі.
Назавтра, коли я надвечір повертався до своєї оселі посутенілим провулком, господар Карантес побачив мене ще здалеку і кинувся мені назустріч, немовби чекав на мене. Хитро посміхаючись, він потирав руки і розповів:
— Про тебе питали, і твого повернення чекають.
Мене пройняв радісний подив, і я поцікавився:
— А хто на мене чекає? Я не маю друзів у цьому місті. Чому ти такий таємничий?
Карантес не міг уже стримуватися, розсміявся і вигукнув:
— Ох, як я тішуся, що ти знову цілком собі здоровий і живеш по-людському! Я не цікавлюся твоїми шляхами-дорогами, але щоб уникнути пересудів, я сховав її у твоїй кімнаті. Там вона чемненько сидить на підлозі, прикривши ноги плащем. Ти й кращу, звісно, міг би знайти, але кожен має свій смак. Ну, в неї гарне лице і принаймні гарні очі.
З його натяків я зрозумів, що мене чекає якась жінка, і я не міг собі уявити, хто це може бути. Я квапливо піднявся до покою, але не впізнав жінки, хоч вона, коли я ввійшов, покірно відкрила обличчя і по-знайомому подивилася на мене. Бачив я її до того лише в темряві, тому тільки з голосу впізнав її, коли вона заговорила до мене:
— Певно, я недобре вчинила, що вперлася до тебе, і мені б не хотілося ставити під загрозу твою репутацію, якщо ти боїшся за неї. Така жінка, як я, вдень не має показувати, що знає чоловіка, з яким говорила вночі, але я маю що тобі розказати, і це, певно, вразить тебе.
Я сказав:
— Маріє з Беріту, я впізнаю тебе, утім не здогадувався, що твоє лице таке гарне, та й очі ясні. І за свою репутацію я не боюся. Навпаки, я радий, що ти прийшла, хоч не розумію, як ти мене знайшла.
Вона попросила:
— Не кажи про моє лице й очі, бо вони — моє прокляття. Але місто — менше, ніж ти думаєш. Багато хто вже знає про тебе і твою вперту зацікавленість тим, що тебе не стосується. Отож, ти знайшов чоловіка з глеком води, хоч не мав з нього стільки радості, як сподівався.
Я припустив, що вона прибула попросити винагороду за свою пораду і зразу мовив:
— Авжеж, звичайно, і я визнаю, що маю борг перед тобою.
Вона квапливо покрутила головою й заперечила:
— Ні-ні, ти не маєш переді мною ніякого боргу. Навпаки, це я маю борг перед тобою і тому прийшла до тебе без запрошення.
Я роздивлявся її і далебі не міг збагнути, які в неї наміри і чого вона хоче від мене. З її виду помічалося, що вона молодша, ніж я гадав; вона мала кругле і притаманне юдейським дівчатам гарне лице, за яким ніяк не можна було відгадати її професію.