Біля дверей Карантес тактовно кашлянув у долоню, щоби привернути мою увагу, адже він, цікавий як сорока, попрямував був за мною.
— Вечорина готова, — сказав він, — але їжа, звісно, може почекати, якщо спочатку ти хочеш помилуватися зі своєю подругою. Ти тільки скажи, і я принесу вам води й чисті рушники, ну а ти сам найкраще знаєш перевірити, чи не порпалася вона у твоїх речах і чи не сховала чогось в одязі.
Марія з Беріту почервоніла і, соромлячись, встромила очі в підлогу. Я квапливо сказав:
— Ти геть помиляєшся, любий господарю, і ми не маємо таких намірів, як ти думаєш. Просто скажи своїй дружині чи доньці подати нам на стіл, чи подавай сам — як хочеш, як вважаєш пристойним — бо я зголоднів, і їстиму я разом з моєю гостею.
Марія з Беріту вжахнулася, заперечливо здійняла руку і вигукнула:
— Ні-ні, чоловікові не годиться трапезувати разом із жінкою і в будь-якому разі з такою, як я. Але дозволь мені прислуговувати тобі. А потому я залюбки доїм те, що залишиться, коли ти відвечеряєш.
Карантес прихильно подивився на неї і визнав:
— Я помічаю, що ти розумна і вихована дівчина, адже цей римлянин сам іще недосить знає тутешні звичаї. Моя дружина волітиме померти, аніж подавати тобі на стіл, і я не можу дозволити своїй невинній доньці бачити таке, чого не личить бачити недосвідченій дівчині. Але зовсім інша річ, якщо ти, дивлячись додолу, принесеш їжу знизу і подаси її, як це роблять служниці, а тоді доїси те, що лишиться.
Мені він сказав пояснювальним тоном:
— Ти знаєш, що я — людина без упереджень, але все має свою межу. Якби вона прибула в паланкіні й була б у барвистій лляній одежі чи в шовку, вигаптуваному золотом, мала б коралі на шиї і лишала би після себе на сходах запашні краплинки масті, я вважав би за честь подавати їй на стіл власноруч, але водночас я б зітхав, хвилюючись за тебе. Ця розумна дівчина знає своє місце і не наробить тобі шкоди.
Він звелів дівчині йти із ним, і за якийсь час Марія з Беріту повернулася, несучи мою вечерю. Вона засукала собі плащ до пояса, як це роблять служниці, тож я бачив її голі до колін ноги. Завзято вона завела мене на дах, полила мені на руки й витерла їх чистим рушником. Коли я сів, вона зняла накривку з горщика, поставила переді мною хліб і сказала:
— Їж, римлянине, і очі твоєї служниці радітимуть з кожного кусня, який ти покладеш собі до рота. Ох, якби я та й була твоєю служницею і завжди прислуговувала тобі!
Але її очі стежили за хлібом, коли я віддер від нього шматок. Тому я посадовив її біля себе, вмочив хліб у гостру підливу й запхав його їй до рота, так що їй довелося трапезувати разом зі мною попри її віднікування. Лише після того як вона тричі відмовилася, вона погодилася сягнути рукою до гарячого горщика і поїсти.
Коли ми відвечеряли, вона пригорнулася головою до мого ліктя, поцілувала мені руку й мовила:
— Ти такий, як мені розповідали і яким я тебе уявляла, заговоривши в темряві до тебе біля старої брами. Ти поводишся з жінкою як із рівною чоловікові, хоч серед нас жінка часто не варта навіть віслюка чи вола. Коли народжується дівчинка, чоловік роздирає на собі одяг і не годиться бодай подивитися на дитину чи сказати дружині одне-однісіньке добре слово.
Утупившись поглядом перед собою, вона вела далі:
— Для жінки життя в селі кепське, і гарну дівчину видають заміж за старого діда, який має більше полів і виноградників, ніж інші. Мене згубило моє власне марнославство — я роздивлялася своє личко на поверхні води у глеку і здуру пішла в поле слідом за першим незнайомцем, який дав мені барвисті стрічки й намисто і шепотів мені на вухо брехливі обіцянки. Отака коротка й проста моя історія, і мені не варто багато тобі про це розповідати, бо про решту ти, думаю, здогадуєшся. Мабуть, моє життя, доки я ще молода, було б не сутужнішим, ніж в інших таких, як я, якби я жила в якомусь іншому краї. Але, навіть зневажена та й проклята, я — Ізраїлева дочка, і гріх мій так гнітить мене, що все б я віддала, якби знову могла очиститись. Однак Ізраїлів Бог — гарячковитий Бог, і нечиста жінка має перед ним вартості не більше, ніж пес чи мертвеччина.
Бажаючи її розрадити, я сказав:
— Маріє з Беріту, ти, мабуть, не більша грішниця, ніж багато інших, кому доводиться жити в цьому світі так, як ти.
Вона подивилася на мене темними очима, легенько труснула головою й заперечила:
— Ти не розумієш мене. Щó мені з тієї думки, що багато людей більші грішники навіть за мене, якщо я знаю себе і знаю, що в моєму тілі — самі лиш хробаки та пригнічення? Але був хтось, хто міг би мені допомогти. Він не засуджував навіть заскочену на перелюбстві жінку, а пожалів її і врятував із рук тих, хто хотів її закаменувати. Він благословляв дітей — дівчаток теж, — і в ньому не було гріха. Однак я не наважилася підступитися до нього, лише дивилася здалеку. Навряд чи його послідовники навіть підпустили б мене до нього. Тілесно хворих він уздоровлював своєю силою. Мене б він теж, певно, пожалів, бо серце моє хворе і я соромлюся себе й свого життя.