Выбрать главу

Ростислав Самбук

ТАЙНА ВЕЧЕРЯ

©  http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Феодосію Вікторовичу Самбуку,

моєму батькові, який загинув під час сталінських репресій,

присвячую

1

Почувши автомобільний сигнал, Іван визирнув у вікно і не без утіхи побачив, що «емку» вже встигли оточити сусідські дітлахи. Ото буде розмова увечері: Сокирко пішов на підвищення і тепер їздить на роботу в автомобілі…

Іван постояв перед дзеркалом, розпростував під портупеєю коверкотову гімнастерку, поправив кобуру з браунінгом і вийшов на ганок. З насолодою вдихнув свіже повітря, застиг на мить, підставивши обличчя теплим сонячним променям: високий, стрункий, у начищених до блиску хромових чоботах, синіх діагоналевих бриджах, сірій гімнастерці з трьома шпалами на петлицях — слідчий Наркомату внутрішніх справ, об’єкт заздрощів усіх хлопчаків їхнього подвір’я. Он як застигли перед ним — у рот зазирають.

Сокирко пробіг пучками по широкому командирському ремені, шукаючи на гімнастерці неіснуючі бганки: над усе ставив акуратність — щоранку голився, міняв підкомірці й чистив чоботи. Цивільний одяг носив рідко. Іванові подобалося рипіння чобіт і заспокійлива обтяжливість браунінга, форма якось підносила його над вуличним загалом, пін звик до захопленого блиску дівочих очей і поштивих, іноді навіть боязких поглядів чоловіків.

А сьогодні ще «емка» стоїть перед ганком і сивовусий наркоматівський шофер дядько Пилип застиг за кермом.

Сокирко легко збіг східцями, відчувши, яке сильне й молоде в нього тіло, які пружні м’язи і яке легке й глибоке дихання. Скуйовдив чуприну Петькові, синові арсенальского слюсаря Кирила, — хлопець несміливо підвів очі й попросив:

— Покатайте, дядечку Іване!

Звичайно, цього нахабу треба б гнати під три чорти, допізна горлає під вікнами й навіть у неділю не дає відпочити, та Сокирко впіймав благальний погляд, уявив, як розповідатиме пацанва про його великодушнісь, і запитально зиркнув па шофера. Той згідливо опустив очі — Іван розчахнув задні дверцята, почекав, поки дітлахи набилися в машину, і вмостився на передньому сидінні. Дядько Пилип спритно розвернув «емку» у дворі. На сусідній ганок вийшла Поліпа — пишнотіла молодиця, чоловік якої зник невідомо куди: злі язики подейкували, що не витримав палких Поліниних обіймів. Поліна округлила очі, побачивши Івана в автомобілі, а Сокирко всміхнувся їй і приклав пальці до козирка командирського кашкета. Іван іноді думав про Поліну, уявляв її звабливі форми й подумував якось випадково зазирнути на вогник — знав, Поліна не відмовить йому, он якого пустотливого бісика пустила, та все відкладав відвідини. У їхньому дворі неможливо щось приховати, та й Поліна навряд чи критиметься, сама похвалиться, що заарканила енкаведиста, а йому це зовсім ні до чого. По-перше, не сьогодні-завтра мають додати шпалу в петлиці, підвищити в чині, а хтось із злостивих сусідів може капнути: відповідальний працівник Наркомату внутрішніх справ Іван Сокирко морально нестійкий, завів коханку — й невідомо, як поставляться до анонімки в управлінні кадрів. Тим паче що заступник начальника управління підполковник Тюря якось у їдальні, хитро підморгнувши Сокиркові, поцікавився: чого йому так подобається ім я Розалія? Іван пробелькотів тоді щось, але Тюря поблажливо поплескав по плечу: мовляв, усе знаємо, але не надаємо значення — хто з нас не грішив замолоду?..

Перше, що вирішив тоді Іван, порвати з Розалією раз і назавжди, хоч Роза подобалась і цілком улаштовувала його. Молода, двадцяти літ, вродлива й струнка, мешкає по той бік їхнього завулка разом з батьком у окремій двокімнатній квартирі, кохає Івана й коли бачить його, аж світиться.

Головне ж: старий Дорфман заплющує очі на його залицяння. Дорфман у нього на гачку, навіть на великому гачку. Іван урятував його від в’язниці, сидіти б Юхиму Марковичу років п’ять, не менше, але під час обшуку в Дорфмана, яким керував Сокирко, Іван піймав переляканий погляд дівчини: сиділа на дивані в халатику, підібгавши ноги, круглі коліна визирали з-під пелени; тендітна, чорнява, з величезними очима, вона одразу сподобалася Сокиркові. Тоді він одвіз старого Дорфмана до Лук’янівської в’язниці й завітав до Розалії наступного дня. Поблукав по квартирі — Роза гадала, знову труситиме, та Сокирко попросив чаю і, випивши склянку, пояснив, що за певних обставин можна було б уладнати справу й випустити батька. Дізнавшись, чого від неї хоче енкаведист, Розалія одразу показала Сокиркові на двері. Іван сприйняв це не те щоб роздратовано, але й не наполягав, тільки в дверях уже про всяк випадок пояснив, що мешкає по той бік вулиці.