— Гаразд… — без особливого ентузіазму погодився Сокирко. Знав можливості свого відомства й не був упевнений, що про бучну ресторанну гулянку не донесуть наркоматівському керівництву. Але завжди можна пригасити небажані чутки. Зрештою, він тепер на короткій нозі із самим Онищенком… — Гаразд, — повторив упевненіше.
— А як гаразд, — вдоволено всміхнувся Дорфман, — то решта питань знімається. Розо!.. — гукнув голосно, аби дочка почула крізь зачинені двері. — Накривай, Розо, на стіл!
Розалія внесла овальне блюдо з підсмаженою картоплею та відбивними, кімната наповнилась ароматом гарячого м’яса, лаврового листа й перцю — Дорфман полюбляв усе гостре й наперчене, і Сокирко подумав, що смаки майбутнього тестя мало різняться від його власних. Нараз він подивився на Дорфмана зовсім іншими очима — чужа й колись навіть ворожа людина за лічені хвилини стала зовсім близька, родич, ледь не батько, це було дивно й трохи неприємно, але факт залишався фактом, і його слід було сприймати спокійно. Принаймні гіршим його життя не стане, вирішив Іван, навпаки, Дорфман має рацію: тепер у нього можуть відкритись перспективи, і з них треба скористатися.
— Розо, — зупинив Іван дівчину, яка повернула до кухні, — зачекай, Розо, я щойно розмовляв з твоїм батьком і сказав йому, що ми хочемо побратися. Якщо ти, звичайно не передумала.
Розалія застигла на порозі, обличчя в неї витяглося і зблідло, очі забігали злякано.
— Ти не хочеш за мене, Розо? — збентежився Сокирко: чого-чого, а такої реакції не чекав.
Але кров уже прилила до щік дівчини. Очі налилися слізьми, вона притисла долоні до грудей, прошепотіла:
— Я люблю тебе, Ваню, невже ти не віриш? — Губи в неї затремтіли, обличчя стало ображене. — І ти в мене питаєш?
— Отже, порозумілись, — мовив Дорфман весело. — Бажаю вам щастя, діти. — Він урочисто підвівся, підкликав Розалію і вклав її пальці у велику Сокиркову долоню. — От і всі справи, — додав полегшено, — і з цієї нагоди… — Налив усім повні келихи. — Сідай, дочко, вип’ємо за ваше майбутнє.
Роза пила маленькими ковточками й дивилася на Івана, все ще не вірячи в своє щастя.
— Весілля через місяць, — оголосив Дорфман.
— Але ж ми можемо зареєструватися хоч завтра, — заперечив Іван.
— Ви мені вашими радянськими шлюбами голову не морочте, — пробуркотів Юхим Маркович. — Я тітці Сарі у Мозир повинен написати? Повинен. І дядькові Шльомі у Бердичів… А як обійтися без Арона, Ізі та тьоті Берти? Це вам не шалтай-болтай, а весілля, і його готувати треба.
— Тату, — попросила Розалія, — може, обійдемося без тьоті Берти? Вона ж і слова нікому не дасть сказати…
— Ну й що, на те й свято, щоб побазікати, — не згодився Дорфман. — Берту не можна позбавляти цієї приємності.
А Сокирко подумав: «Нехай… Нехай збирають все це кодло, великий кагал, нехай базікають і вихваляються одне перед одним, але ж, кажуть, нема нічого міцнішого, ніж єврейські родинні (й не тільки родинні) зв’язки, всі ці берти, шльоми та ізі можуть і мені згодитися».
Всміхнувся заспокійливо й сказав:
— Чого поспішати, Розочко? Місяць мине, й не зогледишся.
Він підморгнув непомітно Розалії, натякаючи, що в їхніх стосунках нічого не зміниться, навпаки, тепер вони любитимуться майже легально — не ті нині часи, назавжди підійшли звичаї, коли наречена мала зберігати цноту до шлюбної ночі.
А Дорфман, відкинувшись на спинку стільця, помахав виделкою, закликаючи до уваги. Коньяк і ситна їжа зробили його благодушним, розв’язали язика — хотілося балакати, напучувати молодих. Хай цей енкаведист і вважає себе за дуже розумного, але нехай послухає, повчиться, як треба жити. Нехай вони оголосили соціалізм, нехай їхні газети й дзвонять щоденно про ентузіазм та патріотизм, хай вважається найкращою книжка про якусь сталь, котра гартувалася чомусь у життєвих незгодах, але розумна людина знає, що життя прожити треба з користю для себе. У цій же книжці про сталь, кажуть, проголошується, що жити треба так, аби не було нестерпно соромно за даремно прожиті роки. Гасло це Юхим Маркович вважав у принципі правильним — але як розуміти ці даремно прожиті роки? Той їхній комсомольський молодик ходив голий і босий, надривався з лопатою, себе під кулі підставляв за робітничо-селянську державу, ну й що? У молоді роки потратив здоров’я, а життя, сам же казав, одне… Ні, він не бажає своїм дітям такого. Жити слід легко й красиво, дбати про себе, а робітники з селянами якось переб’ються.