— Володимире Петровичу, — сказав Онищенко якомога проникливіше, — я хочу чесної розмови. Прийшов до вас як до старого більшовика і хочу знати, що ви думаєте про нинішнє становище у країні.
Затонський взяв зі столу окуляри, одягнув, подививсь на Онищенка крізь скельця насторожено й очікувально, сплів пальці, хруснув суглобами, відповів по паузі:
— Гадаю, справи йдуть нормально. Країна ступила на кілька кроків уперед, і в наступній п’ятирічці…
— Володимире Петровичу, невже ви гадаєте, що я не знаю, скільки цього року виплавлено сталі? Хочу про інше… Чи не почали ми… знищувати кадри?
Онищенко помітив, як Затонський одразу посуворішав, потемнішав обличчям. Навіть скреготнув зубами. Проте одразу взяв себе в руки, відповів похмуро:
— І це питає в мене заступник наркома внутрішніх справ? Хто санкціонує арешти: ви чи я? Хто відділяє зерно від плевел? У вас усі карти в руках, так, саме у вас, і, певно, це я маю запитувати: чи не знищуєте ви кадри?
Сидір Гаврилович дививсь на Затонського, як учень на суворого вчителя.
— Не все залежить від мене, — сказав, — від мене майже нічого не залежить. Чесно кажучи, останнім часом відчуваю навколо себе якусь порожнечу. Якіра заарештували за наказом з Москви… Декого з наших керівників я намагався захистити — нічого не вийшло. Недавно Балицький прямо заявив, що мені слід позбутися м’якотілості.
— Що ж, наркомові видніше.
— Ви не вірите мені?
Затонський повільно зняв окуляри. Подивився підсліпувато. Подумав: «Якби я міг тепер довіряти кожному! Гак, як було це років десять тому. Але ж саме Наркомат внутрішніх справ зробив усе можливе й неможливе, щоб позбавити мене віри в людину. Країну заполонили інформатори, філери, як їх називали до революції. Я розпізнавав їх колись за версту, а тепер не знаю «стукачів» навіть у своєму Наркоматі освіти. Але ж Онищенкові, здається, ще можна вірити. Якщо навіть не можна, я скажу йому все, що хочу і що давно накипіло на серці».
— Якщо справді прагнете чесної розмови, — мовив, — то маю запитати: що ви зробили з Надзвичайної комісії? Революція створила її для захисту своїх інтересів, для боротьби з ворогами й терористами, партія послала у ЧК найкращих людей, якщо хочете, і вас. Я пам’ятаю вас ще юнаком, комсомольцем з чистим серцем і високими ідеалами — і ось ви приходите до мене й запитуєте: чи не знищують у країні кадри, тобто такі, як ви самі, ваші товариші, однодумці…
— Але ж товариш Сталін каже про активізацію троцькістів, вони утворили блок, і навіть сам Бухарін…
Затонський відчув, як йому обпекло серце. Бухарін?..
Бухарін за своїми чисто людськими якостями і як партійний теоретик був найближчий йому, з Бухаріним він зустрічався у Москві під час партійних з’їздів та ідеологічних нарад — головний ідеолог партії, соратник Леніна, член Політбюро, редактор «Правды», хіба він міг зрадити революцію, зрадити все, заради чого прожив не таке вже й просте життя?
Володимир Петрович дививсь на Онищенка пронизливо.
— А ви вірите у вину Бухаріна? — запитав.
— Бухарін сам визнав, що пішов проти партії.
— Ви не відповіли мені.
Онищенко знітився. Нарешті підвів на Затонського очі й сказав:
— Я сам вимагав відвертої розмови. Ніколи не повірю, що Бухарін і, якщо хочете, Тухачевський шпигуни. Мені лиш важко зрозуміти, чому обвинувачення Тухачевському підписали два інших маршали — Блюхер і Єгоров, як міг Тухачевський зрадити? Бути вульгарним шпигуном, торгувати військовими таємницями? Він, хто сам створював Червону Армію? Чи можна продати ворогу те, що зроблено власноруч?
— От бачите, і у вас виникли сумніви.
— Але я солдат партії і маю вірити тому, що мені кажуть, — сказав Онищенко. — Маю, та не вірю. Серце не дозволяє повірити, — додав змучено, — як хочете, а не можу збагнути, чому Бухарін став запроданцем. А Манцев, Берзинь, Лаціс… Люди, які керували Надзвичайною комісією, працювали разом з Дзержинським…
Раптом одна думка вразила Онищенка: Сидір Гаврилович заплющив на мить очі — така крамольна була вона. Подумав: а вцілів би сам Дзержинський, якби не помер двадцять шостого року? Чи не горлали б нині на всіх перехрестях: Дзержинський — ворог народу і шпигун? Тільки якої розвідки?..
Їхній Фелікс Едмундович, який хотів бачити всіх чекістів з холодним розумом, палким серцем і чистими руками… Портрет якого висить зараз в його кабінеті…
Але ж слова Дзержинського повторювали і Ягода, і Єжов, усі розбалакували про полум’яне серце й чисті руки, щоправда, останнім часом на ці руки натягнули «єжові рукавиці» й іменем Дзержинського освячували темні діла.