Якщо ж він дотисне Романюка, піде розголос: слідчий Іван Макарович Сокирко розплутав складну справу, викрив ще одного ворога народу, який зумів пролізти до згуртованих партійних лав.
Хто посміє тоді відмовити йому у високому званні капітана держбезпеки?
Іван уявив собі цю захоплюючу картину: він з чотирма шпалами на петлицях — полковник за звичайною армійською градацією…
Проноза Дорфман, певно, міг би стати перед ним на коліна, молитися, як богові.
А чому й справді не бог?
Ні, вирішив Сокирко, бог у нас один: товариш Сталін, і всі мають молитись йому, а не якомусь Ісусу Христу, міфічному єврейському месії, навколо якого тирлувалися лиш декілька апостолів. А навколо товариша Сталіна згуртувався весь народ, і не тільки радянський народ — всі трудящі світу, свідомі бійці за людське щастя. Тільки підступна й провокаційна політика буржуазії поки що заважає їм об єднатися й розпалити світову революцію. Але цей день все одно настане, й тоді всі народи світу, аж до диких африканських племен, піднімуть високо в небо портрети улюбленого вождя.
Від усвідомлення цієї картини — мільйони портретів товариша Сталіна над усіма континентами — Іванові стало гаряче. Він розстебнув комір гімнастерки, раптом спітнівши від самої думки: він поруч з вождем, один з його соратників, не охоронець, а справжній соратник, як апостол біля Христа, і товариш Сталін ділиться з ним найсокровеннішими ідеями.
«А чому б ні? — вирішив. — Хіба я не достойний? Усе своє свідоме життя віддав справі робітників та селян, найпередовіший комсомолець не тільки свого села, а й цілого району, недарма ж мене обрали секретарем райкому, коли не виповнилось і двадцяти».
Задзвонив телефон.
— Старший лейтенант Сокирко… — мовив у трубку сухо, наче вистрілив, та, почувши голос секретарки заступника наркома, додав запопадливо: — Слухаю вас Раїсо Василівно… Так, уже йду…
Сокирко підвівся з-за столу, непоспішливо застебнув комір, розгладив гімнастерку, провів долонею по щоках, перевіряючи, чи чисто виголений, примружився, надаючи обличчю поштивого та водночас ділового виразу, й відчинив двері.
У приймальні Івана примусили зачекати. Онищенко розмовляє з начальником управління, пояснила секретарка, вона могла б і не казати цього, та знайшла за потрібне ще й усміхнутись, і Сокирко не без утіхи подумав, що його зірка не така вже й непомітна на їхньому наркоматівському небосхилі. Чекав недовго, декілька хвилин — у супроводі заступника наркома з кабінету вийшов незнайомий чоловік з ромбом на петлицях. Сокирко подумав: мабуть, новий наркоматівський працівник, цікаво, яке управління очолив? Можливо, його нинішній безпосередній начальник? Останнім часом ходили неясні й потаємні чутки, що навіть у їхньому центральному апараті в Москві виявлені вороги народу, подейкували, що Іванового начальника переводять на підвищення до столиці, а цього майора, мабуть, перекинули з якогось іншого міста для зміцнення українських органів держбезпеки.
Сокирко зиркнув на майора чіпко, наче сфотографував: підтягнутий, худорлявий, риси обличчя брусуваті, наче вирубані з міцної деревини, років сорок, не більш.
Іван підхопився й став струнко. Майор ковзнув по ньому вивчаючим поглядом, але відразу одвернувся й потиснув Онищенкові руку. Заступник наркома щось сказав секретарці, Сокирко не розібрав, що саме, він помітив тільки, що Онищенко вказує йому на оббиті цератою двері, не одразу усвідомив, що це саме його запрошують до кабінету; нарешті, збагнувши, посунув уперед, але зупинився, пропускаючи Онищенка.
— Проходьте… — кивнув той. Іван усе ще нерішуче тупцював на місці, і Онищенко всміхнувся: — Ми з вами, як Чичиков з Маніловим…
Сокирко знав, що про якогось Чичикова писав Гоголь, що саме — не пам’ятав, до Гоголя, як взагалі й до інших письменників, не доходили руки, та й, зрештою, чи обов’язково чекістові засмічувати собі мізки старорежимною літературою? Революція народила своїх письменників — Фадєєва та Гладкова, ще, може, Соболева, «Капітальний ремонт» якого Сокирко прочитав з інтересом і вважав цей роман кращим за толстовські чи гоголівські.
— То прошу! — повторив заступник наркома, і Іван протиснувся у двері боком, не повертаючись до начальства спиною — це було б остаточним порушенням субординації.