— Згоден, бувають помилки, проте ми з усіх боків оточені ворогами — іноді краще перегнути палицю.
— Але ж і Ленін, і Дзержинський вимагали суворо дотримуватися законності.
— Ми намагаємося діяти тільки в рамках закону.
— Намагаєтеся… В міру можливого… І хто ж саме визначає цю міру?
— Партія.
— В особі керівників?
— І ти ставиш це під сумнів?
— Однак, тату, НКВС почав заарештовувати й керівників.
Онищенко дістав цигарку, закурив, глибоко затягнувся, випустив дим і сказав:
— Виходить, і серед керівників є зрадники. Справа Каменева та Зінов’єва свідчить про це.
— А я не можу повірити, що Бухарін — шпигун. Ну, помилився, ну, схибив, але стати на шлях прямої зради!..
— Він сам визнав це.
— А скажи мені, тату, тільки відверто, серед твоїх підлеглих нема таких, хто міг би витягнути з нього це зізнання?
— Скоро ти не віритимеш і мені.
— Ні, ти зліплений з іншого тіста.
— Ми з тобою, сину, обидва комуністи, й тісто має бути високого гатунку.
— А чи не припускаєш, що до партії пролізли кар’єристи?
— Заперечуєш сам собі. Від таких ми й звільняємось.
— І у ваших органах можуть бути люди нечесні. Маючи в руках необмежену владу, вони примусять людину казати все, що їм вигідно.
— Не уявляю, хто б міг примусити мене!
— Я ж кажу: ти з іншого тіста. Інші ж не витримують…
— Припини недостойні розмови! — спалахнув Онищенко. — І уважно подивись навколо! Якщо можеш, звичайно… Народ зібрав усі сили, країна індустріалізується, самі Магнітка й Дніпрогес чого варті, я вже не кажу про інші заводи — хто міг навіть уявити, що всього за кілька років ми досягнемо таких успіхів? Власні автомобілі, літаки, трактори, військова техніка — тепер ми спроможні дати відсіч будь-якому ворогові. Хіба це не доказ правильності лінії партії? І особисто товариша Сталіна?
— Вважаєш, кількістю гармат і танків можна виправдати безпідставні арешти?
— У нас в Наркоматі надійні кадри, й ми розбираємося в кожній справі.
— Із Романюком розберетеся?
— Я вже дав вказівку.
— Тату, ти знаєш Романюка краще, ніж мене. Він твій друг, ви разом з’їли пуд солі. Ти ж ніколи не повіриш, що Микола Олексійович ворог!
— Я ж кажу: з Миколою розберуться…
— І як тобі не соромно, тату. Дав вказівку — розібратися… Замість того, щоб негайно звільнити Романюка. Своєю владою, хіба ти вже не заступник наркома? І твої вказівки не обов’язкові для підлеглих?
— Романюка заарештовано за наказом самого наркома.
— А ти не міг піти до Балицького й поручитися за Миколу Олексійовича?
— Тобі невідомі усі нюанси роботи нашого апарату.
— Мені до шмиги всі ваші бюрократичні нюанси, якщо заарештовують чесну людину!
— Ліс рубають — тріски летять…
— І ти кажеш це з чистою совістю?
— Країна стала дибки, — роздумливо мовив Онищенко. — Пам’ятаєш гоголівську трійку? І як порівнюється вона з Росією? А тепер у нас масштаби стократ більші. Розгін і масштаби — що ж, можливо, хтось випадково і потрапить під колеса…
— Ні! — Антон підвівся на тахті, сперся спиною на шаблю, розпростав руки, поклавши долоні на ефес та піхви, вигукнув: — Сто разів — ні! Тобі цю шаблю дали, щоб рубав ворогів, тільки ворогів, і сам Дзержинський сказав: в органах мають працювати люди з’ холодною головою, палким серцем і чистими руками. А хіба можна чистими руками піднімати зброю на невинних?
— Перебільшуєш.
— Хотів би… Але вчора, збираючи матеріал про шпигунів у Наркомунгоспі, не видобув жодного переконливого факту. А там заарештували кількох відповідальних працівників. Кажуть: шкодили… А як конкретно? Так скоро й до самого наркома Голуб’ятникова доберуться… А він, як і ти, із старої гвардії, працював у Харкові, потім головою Чернігівського губвиконкому. Невже й він ворог?
— Ні, не ворог, і Центральний Комітет не допустить знищення партійних кадрів.
— А скажи, Сталін не може не знати, що робиться в країні?
— Ти що! — жахнувся Сидір Гаврилович. — Звичайно, Сталіну все відомо, і я гадаю — він наведе порядок. Дуже скоро. Так, як було з колективізацією: наламали дров, поки товариш Сталін не втрутився. І зараз можливі перегини на місцях…
— А чи не вважаєш ти, що саме колективізація призвела до голоду?
— Якщо б ти не був мій син, — жорстко сказав Сидір Гаврилович, — і я не знав тебе, як самого себе, міг би подумати, що ти став ворожим рупором.
— Я читав Леніна, він застерігав проти поспішливості у проведенні сільських реформ.