Цікаво, чи зустрічався з енкаведистом Пеко? Мабуть, уже взяв Сокирка на гачок, у Пилипа Петровича мертва хватка, і енкаведистові не викрутитися.
А хто навів Пека на Сокирка? Саме він, Євген Прокопович Черняк, щоправда, з допомогою Галини — настирлива й хитра в нього дочка й, дяка богові, взялася за розум.
Геббельс скінчив промову, знову зазвучали бравурні марші, і Євген Прокопович повернувся до вечері. Тепер мав можливість не обмежувати себе, тепер масло, м’ясо й навіть делікатеси не сходили з їхнього столу, й Танюшик уже кілька разів починала розмову про обмін квартири. Кохана дружина має рацію: досить їм тулитися в кімнаті без вигод, можна доплатити і обмінятися на пристойне помешкання з туалетом і ванною. Боже мій, Танюшик уже й забула, що таке щоденні теплі ванни, бідоласі доводиться раз на тиждень відвідувати лазню, митися разом з базарними сидухами — от до чого доводить порядну жінку так званий соціалізм.
Євген Прокопович поклав собі на тарілку кілька маринованих білих грибочків, зиркнув на Танюшика, й та одразу зрозуміла його: дістала з буфета карафку з горілочкою, настояною на горобині: саме таку горілочку приємно випити під твердий і неймовірно смачний грибочок. Євген Прокопович вдячно всміхнувся Танюшику й ще раз подумав, як йому поталанило з жінкою. І дав собі обіцянку найближчим часом зайнятися квартирою. На тому тижні відбудеться чергова зустріч з Пилипом Петровичем, а він уже має для нього таку інформацію, що пальчики оближеш. Не кажучи вже про те, що полковника Орлова після його листа забрали в НКВС. Про це він дізнався від Галини: її клієнтка живе в одному під’їзді з полковником, а там тільки й розмов про арешт самого начальника училища. Пеко має розщедритися, усе це коштуватиме не менше ніж три тисячі, а вимагати слід чотири. Нічого, рейх не зубожіє — щоправда, Геббельс закликає напружити всі сили нації заради озброєння, але ж то стосується їх, німців, нехай затягують паси, а тут, зважаючи на крайню небезпеку, можна й не скупитися.
Думка про чотири тисячі, які вже мало не обтяжували кишеню, звеселила й розчулила Євгена Прокоповича. йому набридли бравурні німецькі марші, впіймав веселий штраусівський вальс, мабуть, з Відня, і кімната, сповнившись радісних звуків, зробилася наче просторішою й комфортабельнішою: немов повернулися вони з Танюшиком до своєї вільнівської квартири й стоїть біля стіни не убогий буфет, а дубовий, різьблений, а в ньому кришталь і посуд тонкого фарфору.
Євген Прокопович підвівся і зробив перше па, подав Танюшику руку, вона притиснулася до нього, й вони почали кружляти — тепер нічого не існувало для них, тільки чудодійна музика, вони наче ширяли в повітрі, і Євген Прокопович думав, яке все ж дивовижне й прекрасне життя.
20
Онищенка розстріляли у підвалі.
Сидір Гнатович мріяв ще хоч раз побачити небо — голубе чи нехай хмарне, можливо, зоряне, а його поставили біля бетонної стіни, й навпроти виструнчилися молодики з гвинтівками.
Це було найсумніше — не побачити неба чи хоча б дерева, навіть травицю чи билинку, натомість брудний сірий бетон, а позаду бризки крові на стіні.
Серце стиснулося, Сидора Гавриловича кинуло в жар, а останньої хвилини хотілося хоч зітхнути вільно, і Онищенко скинув куртку, лишився в сатиновій сорочці: точно таку йому колись пошила мати, просту сатинову сорочку, ще й вишила по коміру волошки. Тепер волошок на комірі не було, і все ж Сидір Гаврилович раптом відчув їхній гострий гіркуватий запах, уявив, що йде золотим полем, розсуваючи колосся грудьми, а в житі цвітуть волошки й червоні маки, жито хвилюється під вітром, йому не треба нікуди поспішати, тільки от край поля чекає на нього мати, ще молода, вродлива, запнута білою хусткою. Щойно вона жала жито, втомилася, відпочиває, спершись на копицю, простягає до нього руки, посміхається, а він чує спів жайворонка в небі, волошки пахнуть пряно, й від цього радісно на серці, бо все це буде завжди попереду — і материна усмішка, і золоте поле, і червоні маки: життя таке довге, й усе попереду…
А чоловік у підвалі навпроти Онищенка подав команду, й молодики підвели гвинтівки. Лишалося жити секунду — дві, Сидір Гаврилович розкинув руки, неначе обіймаючи весь світ, побачив матір і Антона, йому зробилося щемко й боляче, серце пронизала блискавка, й Сидір Гаврилович усвідомив, що вмирає, що вже вмер, і остання думка його була: всі гадатимуть — його розстріляно, а він умер сам, власною смертю, не дочекавшись куль…