Тепер, опинившись у покої якогось приватного готелика, я вже не трачу часу і безжально знімаю всі ці шари занавісок, знаючи, що перед виїздом їх треба буде причепити на місце. А в часі цієї роботи розважаюся спогадами про різні фіранки у житті. Роздумами про типологію і систематику. Хоча би кілька позицій, з яких можна було би зробити кілька перших речень будь-якого оповідання. Оповідання про не знати що, а перші речення — про фіранки. Добрий початок.
Про те, що у тому домі на всіх коцах і ковдрах були пришиті вздовж однієї сторони маленькі металеві кільця. Вони були ще з того часу, коли і коци, і ковдри вішали на цвяшки, забиті над вікнами. Спочатку заради обов’язкового світломаскування, потім заради тепла у майже неопалюваних кімнатах.
Про білі квадрати, вирізані зі зношених простирал, із петельками на кантах, вони заслоняли тільки нижню частину вікна, тож із двору не було видно, що робиться у хаті, але з хати можна було бачити верхи чорних дерев, небо, місяць.
І про те, як багато вікон у радянських багатоповерхових будинках були взагалі без жодної заслони. І про газети, якими заслоняли іноді кухонні вікна.
Про паравани, які передбачали заслону посеред кімнати, вирізання простору з простору.
Про сотні провінційних кафе, в яких були окремі кабінки, відділені з усіх боків завісами.
Про те, як жити у кімнаті, вікна якої виходять на завжди святково ілюміновану вулицю, і фіранки можуть тільки щось додати до гри барв, ритмів і відтінків.
І ще одне. Як цікаво іти вулицями темного міста, коли дорога освітлена тільки тим, що просочується з вікон будинків, заслонених і не заслонених, і яке чудесне кіно розгортається у фраґментах побаченого у цих вікнах. Заслонених і не заслонених.
Набуватися
Сего хотє усі люде… В такому разі психічне здоров’я — себто колективне щастя — спільноти залежить передовсім не від можливостей, а від ясності, неприхованості намірів і прагнень.
Одну з найкращих гостин я мав у Мукачеві. Разом із товаришкою ми вийшли вранці з готелю, щоб напитися доброї кави, якої в ті часи не було у нас, у гастрономі. Там до нас підійшов середнього віку чоловік і запитав, чи ми маємо трохи часу, щоб йому помогти. Час у нас був, бо робота мала відбутися аж під вечір. Чоловік запросив до себе додому, щоб трохи почастуватися. Поміч полягала в тому, щоб додому прийшов хтось, кого можна би було назвати гостями. Бо чоловік жив зі старезним татом, і тато забороняв йому пити вино вдень самому. А той дуже хотів попити молодого вина, яке вони з татом робили. Ми швидко познайомилися і пішли до добротного мадярського дому. Там сидів злосний тато. Нас представили йому як давніх знайомих зі Львова, і тато дозволив розпочати гостину. Цілий день ми пили вино, сьорбали сливовицю, дзьобали різні смаколики з пивниці, городу і комина. Тато прислухався до наших оповідей про Україну, врешті сам сів до столу, син подав йому трохи вина і пару плястерків ковбаси. Через кілька годин тато визнав, що син так наробився за останній час, що можна трохи забавитися, тим більше, що до хати хтось прийшов, та й ще такі далекі гості. І сам почав розповідати всякі цікаві речі, час від часу прикрашаючи їх добре продуманими повчаннями і побажаннями. Він набувався. Ми набувалися.
А у маленькому містечку в районі Ріоха все було набагато простіше. Вдень лише в одній кнайпі було кілька людей. Старих чоловіків, які пили каву, вина, читали книжки і газети, слухали радіо, грали у шахи. А ввечері на вуличках біля десятків кнайп із цілком відкритими дверима було вже кілька тисяч мешканців кількатисячного містечка. Хто не вийшов з дому, той стирчав з вікна. Всі тримали в руках склянки, всі пили, ніде не було п’яних, і всі безупинно говорили, майже тручись одне до одного. От у цьому сенс життя, сказав мені один тамтешній інтеліґент. У нас це всі знають, що найголовнішим у житті є смачна їда, добрі напої і говорити, говорити, говорити з кимось, часом обніматися і цілуватися, потому добре спати. І чекати наступного доброго вечора, бо перед тим буде страшна виснажлива праця на самоті.
Власне про щось подібне роздумував Вінценз-філософ. Він говорив про гуцулів, але казав про людей. Казав, що гірське життя — це передовсім тяжкі змагання за виживання. Тобто праця, яка помалу вбиває. І ця гарівка прирікає на самотність. Є робота, яку мусиш зробити сам, і вона може бути дуже довгою. Але саме тому такого великого значення набуває набування. Гостина, частування, бенкет. Короткі миті, коли нема праці і нема самоти. А є зустріч, якісь люде, тертя і не тільки твій піт, і говорити, говорити, співати і данцувати, і позасинаймо, ніби повмираймо…