Це виглядало так, що десь хтось колись, випадково або через рекомендації, знаходив контакт в якомусь гарному місці зі звичайною сільською родиною, яка мала доволі простору просту хату, в якій можна було жити в окремій кімнаті впродовж кількох тижнів.
Домовлялися про помірну оплату і забезпечення умов: доступ до кухні, до веранди, можливість розкладати коцики у саду або на царинці і так далі. Скажімо, молоко від господарів чи від сусідів.
Побут був дуже скромним. Харчі забезпечували собі самі, самі ж і варили, користаючи з господарських дров (навіть газові балони тоді були ще мало де). Із собою привозили все потрібне: теплий одяг, часом навіть постіль, слоїки для ягід, нитки, ножиці, ліки.
Щодня — хіба крім днів карпатських злив (про те, аби підлаштувати своє перебування до якихось метеорологічних прогнозів, не йшлося) — ходили на ближчі й дальші прогульки. Часом вибиралися у гори на два-три дні. Купалися — саме купалися, а не плавали — у річках на плесах або у потоках. Збирали малини, гриби, арніку. Це сушили на шнурках на ґанку разом із брезентовими вітрівками і зацерованими вовняними шкарпетками. Газет не читали, газетами висушували туристичні черевики. Хоча на сходах завжди стояли приготовані гумаки. Читали багато книжок. Особливо по обіді і перед сном. Читали те, чого не встигали прочитати за рік, часом ще польські кримінали. Дехто віз із собою «спідолу» або «Ригу». В такому разі слухали польське або румунське радіо, а вечорами пробували злапати голоси. М’яч брали зі собою лише тоді, коли були діти, у горах м’ячем не награєшся.
Майже завжди — особливо тоді, коли місце сподобалося і до нього їздили роками, — господарі і літники ставали приятелями. Одні знали про інших досить багато, багато розповідали одні одним про життя і минуле. Часто між дітьми виникали якісь літні симпатії. Часто діти господарів прив’язувалися до учених гостей. Іноді цим дітям допомагали вступити у Львові і приймали пожити замість гуртожитку.
Цінувалися повітря, втеча від міського руху, відсутність бюрократії, пропаганди і громадсько-політичних організацій. Цінувалися нічні тиша і темрява, незапорошені зорі і місячне сяйво. Спокій, можливість побути із близькими, неробство. Дольче віта.
І ще важливо, що ці літниська утворювали певну невидиму мережу без засобів зв’язку. Ті, що були, скажімо, у Дорі, знали, хто ще зі свого міського товариства може бути там у цей час. Або кого можна навідати, аби вибратися, скажімо, до Криворівні, де панство такі-то конче переночують. Або до Косова завернути. І Кутів не минути.
Гнила інтеліґенція
Оці червневі дощі і трохи сильного сонця поміж ними. І півонії, які тепер уже майже неможливо втримати у шклі в прохолодних вологих кімнатах. Власне так приходить літо, в якому — як відомо — відбувається усе найважливіше, що має і може відбутися за цілий рік.
У часи мого дитинства стрибок від травня, який розморював класи липами і каштанами, що залазили у відкриті вікна, до червня називався практикою. Так, ніби решта часу належала теорії. Але про практику не рекомендували згадувати потому, вже на початку вересня, коли колір шкіри, волосся й очей дітей ставав зовсім іншим, ніж у дні обов’язкових червневих дощів. Практика ще не входила до матеріалу, який у вересні треба було подавати у вигляді твору-звіту про те, як я провів літо. Практика була чимось пренатальним. Спогади про неї не озвучувалися. Вони тихо ставали чимось таким, як денний сон, коли дитячий мозок засвоює все пережите вранці.
Невідомо, які закони керували цією лотереєю. Але доля укладала все так, що кожна школа у нашому місті мала своїх шефів серед промислових підприємств. Тобто була підшефною. Не знаю, який інтерес від цього зв’язку мали школи, а який — промислові підприємства. Наша школа мала на той час непевну репутацію. З одного боку — одна з найкращих українських, певні традиції, спеціалізована, поглиблене вивчення німецької мови, вона приваблювала всілякі давні й нові націоналістичні родини, такий собі клуб безперспективних перспектив, діти дисидентів. З другого — під особливим наглядом, тавро неблагонадійності, майже енкаведистські вчительські кадри… і нашим шефом був спирто-горілчаний завод. Гігант міської промисловості, запорука виконання продовольчої програми.