У кожному разі два червні — після шостого і після сьомого класів (нам було по 13 і 14 років) — ми відробляли місячну практику на спиртзаводі. Тоді його всі знали за запахом. Бо, залежно від напряму і сили вітру, місто накривали хвилі характерних запахів із шкірфірми, м’ясокомбінату, шоколадної фабрики або спиртзаводу. Треба зауважити, що спиртом не пахло. Пахло дріжджами, сильно, але непогано.
Кожного ранку ми приходили до заводу. Нас записували у реєстри і пропускали через прохідну. Завод вражав своєю індустріальною естетикою кінця дев’ятнадцятого — початку двадцятого століття. Височенні перегінні башти, якісь елеватори, цехи, подібні на львівський вокзал, загадкові повітряні трубопроводи, безліч хаотичних деревець і кущів, акуратні курилки, фонтанчики з питною водою. І автомати з газбулькою, в які не треба було кидати копійок, а просто натискати на кнопки.
Куди забирали дівчат, я не знаю досі. Хлопців вели на закапелки — до тарного цеху. Там ми пізнавали особливості комуністичної праці. Через задні залізні ворота до величезного ангара заїжджали вагони із фляшками. Фляшки були поскладані як снаряди або наступальні гранати. Два дроти обв’язували і стискали дванадцять фляшок. Їх був цілий вантажний вагон. Ми розвантажували його, складаючи стоси на нагрітий бетон спеціального перону. Потім переносили все в ангар, розрізали дроти і складали фляшки, мов чудесний дитячий конструктор, у кількаметрові куби, ряд за рядом, шар за шаром.
Нашою найбільшою розвагою було робити так званий бій, який був необхідний для статистики, а ми поводилися зі шклом надто акуратно. Ми брали кілька фляшок і кидали їх у вершину піраміди. Фляшки розбивалися, і кавальчики шкла падали до дна куба, творячи дивовижну медитативну музику. Нашим героєм був загорілий і лисий старий водій підйомника, який на своєму жовтому електрокарі з двома залізними бивнями гасав між шкляними кубами, час від часу зачіпаючи стійкі, але крихкі споруди. Нашим відкриттям була рання сієста, коли ще задовго до обідньої перерви п’яні від ранку дорослі робітники (ветерани праці, ударники, члени комсомольських і комуністичних бригад, летуни, шабашники і зальотчики) лягали поспати на величезному стосі особливої стружки, якою потім мали перекладати ящики з готового продукцією. Часом ставався аврал. Не було кому розвантажити вагони з жовтим кристалічним тростяним цукром із Куби. Всі роздягалися до трусів, брали шуфлі, залазили у вагон і викидали цукор на купу. Пітні тіла обліплювали кристали. До них зліталися оси. Між пальцями босих ніг робився їдкий сироп. Потім на купи випадав червневий дощ. І калабані були солодкими.
Під кінець робочого дня усі робітники усіх цехів готувалися до того, щоби щось вкрасти і винести. На прохідній працював посилений контроль. Несли спирт у гумових причандаллях і пачки дріжджів, яких не було у вільному продажу. Щось у них забирали, щось лишали. Дріжджі з нашого заводу продавали підпільні спекулянти довкола базару.
Ми також навчилися красти. Але мудро, бо серед нас було кілька майбутніх медалістів і переможців республіканських олімпіад. Фестіна лєнте, казали вони, спіши помалу. Ми просто перекидали у траву і бузину через задній паркан дві-три в’язки фляшок. У цілком легальних пунктах прийому склотари фляшка коштувала дванадцять копійок. Навіть на кількох було досить. Так ми вивчали основи соціалістичної економіки. Роботяги зневажливо називали нас гнилою інтеліґенцією.
Почуйте наші душі
Колись я їхав до Америки. Принагідно віз до Львова слоїк своєї квашеної капусти, бо Львів був першим пунктом у довгому ланцюжку переміщень, які мали привести до Нью-Йорка. Біг обледенілим пероном до вагона, послизнувся і почав падати. Слоїк тримав у руках. У довгий момент падіння вирішив, що найголовніше — не дати йому розбитися. Все вдалося, у польоті я розвернувся так, щоби з ним нічого злого не сталося. Але при тому зломив собі ногу. Зі Львова, де я віддав капусту і загіпсував ногу, мусив вертатися додому. Америка відклалася. А я здобув неймовірний досвід: коли почав виходити надвір, то проходив відрізок, який завжди займав дві-три хвилини, за пів години і більше. Ще ніколи я не мав такої можливості — настільки довго і ретельно бачити фраґменти міста, якими ходив перед тим тисячі разів. Щось тоді таке відкрилося, що нагадувало дар прискореного фільмування росту, цвітіння і відмирання якихось рослин. Кожна зміна змінного в алгебрі найзвичайніших речей провадить до зовсім іншого результату.
Тепер я кожного дня кілька годин ходжу містом (хочеться сказати — їжджу) з дитячим візочком. Завдяки такому способові переміщення відкрилося дуже багато незнаних речей. Наприклад, знаю тепер усі ямки і тріщини на хідниках. Особливості з’їзду і виїзду на кількох сотнях переходів. Пересвідчився, що старе місто дуже мале, щоби там гуляти принаймні годину, доводиться кілька разів крутитися одною і тою ж траєкторією. Зрозумів, що більшість крамниць у місті облаштовано у колишніх житлових приміщеннях, тому до переважної більшості крамниць треба заходити по сходах. Вивчив усі місця, де машини припарковані впродовж дня так, що їх буває важко обійти. Але найважливішим відкриттям стало те, наскільки місто — навіть у тих місцях, які вважаються затишними — шумне і голосне. Гамір складається з безлічі звуків, про джерела яких людина без візочка навіть нездатна собі подумати. А вже дуже дивним є те, що гомін людських голосів займає у цій какофонії одне з перших місць. Люди у місті переважно говорять несподівано голосно. Це обертається проблемою для того, хто має спати у візочку, але розгортає неймовірно мерехтливу картину великого малого світу перед тим, хто з візочком йде, хто його везе, тобто з ним їде.