Однак, залежно від обставин і періоду роздумів, формули були різні. Наступна не так підважувала попередні, як ускладнювала вибір найуніверсальнішої і найповноціннішої. В якийсь момент, скажімо, складовими щастя мені здавалися незнані краї, найрізноманітніші плоди і максимальне напруження. Іншим разом це могли бути любов, рух і природа. Часом фігурували дуже узагальнені речі: наприклад, вода. Щастя води. А часом щось надзвичайно конкретне: доторк шерсті, тепло суниць, вібрація у грудях від низьких частот. Тож я працював далі. Так з’являлося нове розуміння сенсу буття, без якого так тяжко у пізньому дитинстві. Мене вже цікавило не тільки те, щоби назавжди — у випадку знаходження дійсної формули — забезпечити щастям себе. Якось непомітно зароджувалося усвідомлення, що я це роблю і для інших людей, для всіх людей. Що хочу бути тим дивовижним типом, який нарешті додумається, дотягнеться до найвищого знання і люб’язно віддасть його кожному потребуючому. Якщо всі будуть знати, то будуть щасливими, а чим більше щасливих довкола тебе (це також було записано десь у моєму списку), тим більше ймовірності, що щасливим стану я, навіть без спеціальних зусиль.
Спочатку потреба власної перемоги, власної першості у винайденні формули була поважним фактором поспіху в дослідженні щастя. Коли я почав читати якусь серйознішу філософію, то кожного разу страшенно обурювався і смутнів, зустрічаючи у вже написаних і виданих працях великих філософів цілі фраґменти, тези або й натяки на те, про що я вже думав, що вигадав самостійно, не записуючи і навіть нікому не кажучи про свої відкриття. Те, що таке уже було подумано, здавалося мені власною поразкою, мені було шкода, що я потратив час на таку трудну роботу, не здогадуючись, що її вже зроблено. Треба було ще кількох років, щоби раптом саме із цих випадкових зустрічей із подібним подуманим вибухнуло персональне відкриття, яке одночасно стало кінцем моєї довгої історії з формулою.
Згрубша воно виглядало так. Оскільки ми живемо у мові, то саме там потрібно, можна, варто шукати щастя. Бо саме там воно і є. Тож тільки перебуваючи у мові, його можливо переживати. А єдиною одиницею, в якій перебуває буття, є речення. Речення роблять зі світу буття, яке і є щастям. Життя речень виконує у бутті таку саму функцію, як обмін речовин, метаболізм в існуванні органічної матерії. Для якісного буття необхідний налагоджений реченнєвий обмін. Маючи доступ до атомів-слів, ми можемо поглинати світ у вигляді сполук-речень. Ми ж їх можемо розщеплювати, перетворюючи на ріст. І ми їх мусимо синтезувати самі. Справа не у вагомості думки, не у мальовничості образів. Буття присутнє тільки у синтезованих, сформульованих реченнях. Тобто у самому процесі синтезу. Речення можуть бути різні: короткі, довгі, дуже довгі, простіші, складніші, точніші, прозоріші, блискучіші, лапідарні, відшліфовані, промовлені, записані, непромовлені. Щастя буття залежить тільки від інтенсивності синтезу. Тобто не від кількості, а від неперервності процесу структурування мови, в якій проживаємо життя.
Спати уважно
Швидкісний поїзд зупинився, не доїжджаючи до якогось міста, під якимось бетонним мостом у зоні, яка правдоподібно належала вже залізничній станції. Те, що міст був саме бетонним, було чомусь дуже важливо, бо загальна увага акцентувалася якраз на фактурі сірих конструкцій. Жодних повідомлень про те, що буде далі, не було, тому поїзд видавався вже непотрібним. Вузьким напівтунелем — таким, яким могли би виганяти биків на арену для кориди — якраз проїжджало таксі, і мені вдалося його зупинити. Ми виїхали з привокзальної території і поїхали вуличками з подібними один до одного одноповерховими будиночками, перед кожним з яких був маленький, але пишний квітник. Часу було обмаль, щоб якнайскоріше виїхати з цього лабіринту, довелося проїхати через чиєсь подвір’я і садочок з морви. Відразу опинилися на просторому роздоріжжі. Вправо — просто до старого міста, вліво — під гору трав’янистим схилом до межі акуратного лісу. Таксист сказав, що він би хотів поважніше перекусити, і запросив мене пообідати разом із ним. Я запитав, чи по мені видно, що я нікуди не поспішаю. Він сказав, що це видно відразу, а ще зрозуміло, що я все дуже спокійно сприймаю, і поїхав догори під ліс, аж до брами побіленого дерев’яного ресторанчика.
Що було далі, я наразі не знаю, бо цього вже не зумів відтворити, коли прокинувся. То був сон, в який, можливо, вдасться ще колись потрапити знов. Мені там сподобалося. Сподобалися ландшафти. Я сам собі там сподобався, бо не у сні мені завжди хочеться нікуди не поспішати й або справді все спокійно сприймати, або принаймні таким виглядати.