Колись Анджей Стасюк казав мені майже сорокарічному, що коли людині минає сороківка, то, порпаючись у спогадах, буває тяжко встановити, що було насправді, а що приснилося.
Досягнувши віку тодішнього Стасюка, я розвиваю його тезу в ширину і в глибину. І приходжу до висновку, що ці речі не варто сепарувати. Набагато краще сприймати досвід снів таким, що є насправді. Бо сни — наша остання інтимна територія. Те, що дійсно належить тільки нам. Найчистіша суміш, витворена за власним рецептом і призначена для персонального вжитку.
Поза снами ми блазнюємо. Керуємося у своїй поведінці тим, що приходить зі всіх сторін і є цілковитим запозиченням. Світ довкола виглядає таким, яким його нам розповідають і показують, тож ми перебуваємо у середовищі не своїх вражень. Суцільні штампи, ілюзії і химери. Натомість сни — справжня автобіографія у світі, де панує власне творення власного буття.
Теперішнім людям треба дуже багато всього встигнути. Наприклад, побачити те, чого невдовзі не буде: якусь дику природу, наприклад. Але ще важливіше встигнути поспати і набутися у своїх снах, на своїх властивих ландшафтах, зі своїми властивими особами, у своїх властивих ситуаціях і реакціях. Треба встигнути, заки інформаційні технології не дійшли безпосередньо до наших снів. Заки є ще куди рипнутися.
Найкращою стратегією в такому разі є те, щоби побільше спати, знаючи, що нічого важливішого чи цікавішого від цього не буде. (Тим більше, що у сучасному світі, де зроблено так багато всього нищівного і руйнівного, спання хоча б на трохи утримує від шкідливої діяльності.) Такий виклик часу.
А найважливішою практикою варто визнати тих кілька ранкових хвилин, коли — ще не починаючи денних ритуалів — можна побути у стані між сном і несном і докласти всіх зусиль до того, щоби пригадати, де бував і яким був цієї ночі. Тобто вербалізувати образи і відчуття, розповісти самому собі свою історію. Яку, до речі, ні в якому разі не слід навіть намагатися переказати потім комусь іншому.
Також — дотримуючись цієї практики — не можна вдаватися до трактування снів поза сном. Досить того, що все було тоді так, як снилося. Отже, це можливе. І його продовження треба просто дочекатися, коли наступного разу зможеш поспати. І цей час треба вміти цінувати. Адже пересічна людина спить заледве третину свого дарованого життя. Тож у мозку є не так багато часу, щоби займатися тим, для чого він призначений.
Безслівна безгрішність
Ці образи викликала весна і, можливо, передвеликодній глибинний іспит совісті. Але передовсім весна, бо весною все починалося. Особливе квітневе освітлення так вибілююче лягає на стіни внутрішньої, неремонтовано-нефасадної сторони старих будинків, що спрацьовує як проявник у якійсь неіснуючій техніці фотографії. На цих стінах під і між численними довжелезними балконами з дерев’яним мощенням і прецезійними залізними огорожами з’являються у такому світлі силуети дітей. Героїв і героїнь вуличного епосу про дитячу банду сорокарічної давності.
Ми з братом потрапили туди випадково. Якщо дитячу цікавість можна називати випадковістю. Перед тим нам було добре вдома, було добре вдвох, було добре в горах серед тамтешніх дітей. Але настав час, коли ми не у школі, а на вулиці, просто виходячи з дому, побачили інших. Тих, з якими можна було гратися, гуляти, розмовляти. Почавши це робити, ми дуже скоро зрозуміли, що стали членами окремої банди.
Бандитський етос — як і комуністичний — починався змалку. Тим, чим для комуністів були піонери, були ми для районних блатних. Філософія була простою. Весь світ — бардак. До того ж проти тебе. Ти мусиш вижити у цьому поєдинку. І ти не можеш цього зробити сам, тобі потрібна хоч якась опора. Твоя опора — це люди, які живуть поруч. У твоєму кварталі, на тій території, яку ти в силах виокремити із дикого світу і підтримувати на ній хоч який лад.
У той час місто було поділене на кільканадцять таких територій. Лад полягав у тому, щоб чужі почували себе на твоїй території гірше, ніж ти. Щоб ти себе почував на своєму клаптику міста ліпше, ніж там, де ти не свій. Всі ці почуття потрібно було закріпляти у ході перманентної війни з чужими кварталами. Серйозними війнами займалися старші. А ми, діти, воювали з такими ж дітьми, налагоджуючи таким чином вишкіл майбутніх бойових підрозділів. Не знаю, як працювала ця система насправді, але ми мали свого куратора, лідера. Підлітка, чий брат сидів, а друзі брата ним опікувалися.