Вона називалася Міра. Тобто Мирослава. Так її назвали на честь тодішнього героя, терориста Січинського. Дивно, бо тато Міри був греко-католицьким священником. Вона народилася в Америці, куди батько приїхав організовувати українське церковне життя. Хоча мамі там не сподобалося, було нецікаво. Вона забрала маленьку Мірку і повернулася до старших дітей, додому, до Львова. А потім була велика війна. Воєнна катастрофа обернулася для Міри чудесною школою. Опинившись у родича-пароха придністровського села, куди вона приїхала на вакації влітку 1914 року, дівчинка пробула тут аж до кінця війни українсько-польської. Мабуть, саме там вона навчилася, як можна розважати, вчити, веселити, засмучувати, винагороджувати і карати, заспокоювати саму себе. Багато часу, багато простору, багато емоцій, багато цікавості і відкриттів. І багато різноманітних людей. У плебанії, де мешкала Міра, постійно кватирували офіцери різних армій. Там були австріяки, мадяри, румуни, чехи, хорвати, росіяни, черкеси, донці, кубанці. Всі почуті історії були її початковою школою. Світогляд від таких лекцій набуває масштабу, який неможливо порівняти навіть із закритим елітним інтернатом.
Хоч потім Мірі все ж таки довелося витерпіти брак свободи у львівській гімназії сестер-василіянок. Завдяки їй вона запізнала (як то кажеться) пів Львова. Вакації — як донька місіонера — проводила у Шептицького у Підлютому. Так і не змогла себе пересилити — жодного разу не поцілувала персня митрополита. Її вчили видатні учителі: Олена Степанів (Міра страшенно цікавилася географією), Василь Щурат. Вона була у «Пласті» (бо там була природа) і зналася з приятелями старших братів — Федем Черником, Іваном Чмолою, всілякими молодими ветеранами українських битв. Вона робила домашні завдання вдома у Труша, бо приятелювала з його донькою, а разом зі старшою сестрою приходила до ательє Новаківського. Але найголовнішим уроком гімназії все ж таки стала класика: антична міфологія, латинські тексти, грецькі філософи, бо виявилося, що саме там ключ до всіх ситуацій, які можливі серед людей.
Після гімназії Мирослава вписалася на біологію. Вона страшенно любила все, що стосується життя рослин і тварин. Але за якийсь час з’ясувала, що не терпить математики, яка є обов’язковою, і покинула студії, щоб не робити того, чого не хочеш. Довший час працювала на славному українському підприємстві «Луна». А щоби було легко у роботі з кавовими напоями, безжально відстригла найдовшу і найпишнішу у Львові косу. З нею хотіли одружитися здібні чоловіки різних поглядів. І леґендарний український бойовик Платон Полотнюк, і поет Василь Бобинський, і фейлетоніст Ярослав Галан. Але їй тоді не хотілося переступати межу своєї міри (тим більше, що, скажімо, Галан постійно шпортався і падав під час гірських прогульок, а їй то не подобалося).
За совєтів вона ще раз спробувала університет, вступивши у 1939 році на кримінологію. Але прийшли німці, і радянська наука щасливо закінчилася. Після війни вона обачно вирішила покинути рідний Львів, надто багатьох вона добре знала, багато хто знав про неї. У Станиславові вона нарешті одружилася з дивним чоловіком, старшим на двадцять років, видатним лікарем, який уже відбув слідство і катування, після чого був відпущений, бо трошки здурів, тож не міг бути корисним. Ще десять років вони прожили разом, але всі ці роки чоловік жодного разу не виходив з дому.
А Мірі далі було все цікаво. Вона стала завсідницею нововідкритої книгарні «Дружба», де продавалися книги мовами різних соціалістичних країн. Страшенно мало витрачала на себе, але зібрала кілька тисяч серйозних книжок — від помології до фізіології смаку, а передовсім історичний нонфікшн. Вона листувалася з квітникарями пів світу, обмінюючись із ними всіляким насінням. Вона все робила цікаво, чудесно і трохи не так, як зазвичай прийнято. З нею любили говорити різні люди, але всі її трішки жаліли, вважаючи, що змарнувався такий ориґінальний талант.