Недавно ми з братом згадували про наші підліткові сприйняття ситуації. Нам здавалося, що ми — мало не єдині носії й охоронці пам’яті про інше життя у тотальній пустелі радянщини. (Навіть стосовно української галицької мови були налаштовані так, що не відкидали ймовірності бути останніми у світі її носіями.) Тому дуже рано з’явилося певне відчуття обов’язку зберегти якнайбільше свідчень і речових доказів. Так, як обов’язок перед собою прихистити і переховувати загрожених підпільників і нелегалів, незважаючи на ризики і не маючи ні найменшого уявлення, як довго це може тривати. Ми думали про фіксацію й архівацію, фотографування і запис оповідей, пісеньок, висловів і слів. У сенсі збереження речових доказів кожен дорадянський предмет чи папірчик із нашого помешкання набував такого ж значення, як фуги Баха і людина у квадратурі кола Леонардо, якраз у ті роки запущені американцями в космос на випадок, що їх можуть підхопити позаземні цивілізації. Потім, коли наше вийшло із підпілля, ми були вражені тим, як, виявляється, багато було розпорошених людей, котрі відчували так само, робили таке саме. І як багато насправді всього залишилося.
У цьому помешканні народилася і виросла наша мама. Зрештою, всі ті речі були слідом від її батьків, дідів і численних вуйків та тіток. І мамі завжди йшлося передовсім про тепло і світло, яке її померлі втерли у ці предмети, про тепло і світло, яке вона уміла видобувати через взаємні доторки до того самого.
Натомість тато був прибульцем. Уся його матерія історії і пам’яті була цілковито знищена кілька разів. Опинившись оголеним серед покладів несвого минулого, він, очевидно, потребував внести щось своє у щільно заставлене середовище. Хоча він зовсім не був нищівником, але цей їхній конфлікт із мамою щодо реновації назавжди відбився у моєму сприйнятті як найдраматичніше протистояння двох найулюбленіших людей. Тато хотів щось оновити, чогось позбутися, мама відстоювала непорушність кожної деталі. Йшлося фактично про базові постулати генетики — спадковість і мінливість. Навіть твердо зайнявши сторону мами, я розумів рацію тата.
З тих часів змінилося тільки одне. Драматичний конфлікт вийшов за межі помешкання і близьких. Переріс у масштаби міста, краю, громади. На психічний комфорт у розширеному середовищі стало важче впливати. Все любе зникає, щось прийнятне оновлюється. Борючись за щось, воюєш проти когось. Старий світ все більше віддаляється і перестає бути життєво необхідним. Знову, як якийсь консервативний черв, шукаєш решток, у яких почуваєшся сродно. Намагаючись примиритися із загальними законами еволюції.
Ми йдем вперід…
Коли мала дитина посеред нічного або денного сну раптом прокидається і починає кликати маму або тата, а я можу в той момент взяти його на руки, притулити, заспокоїти і приспати знову, то думаю про можливість того, що через якийсь час народ, до якого я належу, буде трохи щасливішим. І це не перебільшення, не метафора і не патетика. Просто знаю, як багато з того почуття усвідомленої чи неусвідомленої нещасливості, яке процвітає у нашому ареалі, вирощене якраз відсутністю мами чи тата у той момент, коли світ виглядає малій дитині лячним. І коли поруч не з’являється крізь сон той, хто робить своєю присутністю цей світ безпечним, то мала дитина зробить усе, щоб так адаптуватися до світу, аби самій бути йому загрозою. В такий спосіб виробляється паралельна, альтернативна генетика, в такий спосіб селекціонується особливий тип людини, яка — згідно із загальними правилами генетики — буде проявляти дві головні ознаки життя: спадковість і мінливість. Хоча у цьому випадку альтернативної генетики краще говорити про іншу послідовність: мінливість, а тоді вже спадковість. Тобто патологічні зміни, які мусили статися у найраннішому дитинстві, так чи інакше передадуться у спадщину. З цією спадщиною будуть виростати ті наступні, які доплюсують до неї свої вимушені зміни. Набирається величезний клубок безперервної волічки, в якому вже важко знайти початок.
Дивлюся на свою нову малу дитину і розумію, яка — навіть за щасливого статусу мого з нею перебування у моменти тривоги — довжелезна нитка травм, безпомічності, фанаберій, страхів попередніх поколінь уже тягнеться за нею, і не знаю, чи зможу я, нехтуючи закономірностями спадковості, обірвати її чи принаймні зав’язати якийсь такий тугий ґудз, аби моток не був аж таким плавним.