Робота була тяжка в школі, все ж жили без суму, навіть весело.
Розповідає, скажемо, Тетяна про те, як писарчук із волості «по-панському» виявлявся їй в своєму коханні. Андрій з реготу хилиться з стільця, біжить до кухні пити воду і, вернувшись звідти, знову заходиться од реготу. Пересміявшись, він побожно зітхне й докірно похитає головою:
- Регочемося, дуріємо, а чи маємо ж ми на це право, нещасні недоуки?
Тетяна, найперша виновниця незаконних сміхів, набирає сумного вигляду, а в її очах знову вже виблискує якийсь новий жарт.
Бувало, в темну, найтемнішу ніч, коли темрява билася у вікна, як хвилі безмежного моря, під віконню несподівано зчиниться гомін, у шибках процвіте цілий рій цікавих очей - синіх, сірих, карих… Здається, що підпливали вони на чорних хвилях, як черідка цікавих рибок до самітного в морі темряви огника в вікні. Увійдуть в школу - книжки набік, гомін, сміх, співи… З'явиться скрипка - танки…
Нашумлять, нагомонять і знову в темряву одлинуть. З піснями, з гомоном, мов на човнах кудись одпливають.
Випаде сніг - зіб'є бучу: їхать на санях; гуртом їдемо в сусіднє село, до старого вчителя в гості. Метелиця, гребні - світу не видно, а з нами мов якась мара весела починає загравати: вигукуємо, сміємось, співаємо, підскакуємо на кожному гребні й, хапаючись один за одного, перекидаємось у сніг. Хурщик, дядько, чухає голову: невпокійна це і клопітна справа - од села до села перевезти в хуртовину хуру реготу.
Навмисне ми ніколи не шукали собі веселощів, ми їх одкладали надалі, «на колись», на той час, коли будемо мати на те, як каже Андрій, законне право. Проте ті веселощі ніби дражнилися з нами. Вони налітали до нас разом із Тетяною, передчасно. Лізли непрохані у вікна, у двері, робили гармидер, і ставало так тепло й затишно в цьому закуткові, що іноді було шкода міняти їх на ті далекі, непевні сподіванки.
«А чому б не жити тут завжди?» - миготіла в такі хвилини думка.
…Різно стоїть у моїх спогадах за ті часи один вечір. Коли саме було теє-не пригадаю: так ніби у сні воно мені снилося. Цвинтар… місяць вповні, ніч ясна, сумовита…
Бачу - на піску коло брами дві химерні тіні: одна- кошлата, страхітна; друга - скидається на черницю. Іду ближче: о. Василь, коло його, на моє диво, Тетяна. Він якось по-молодечому вихитує гривою, торкає її плечем, щось потаємки говорить. Тетяна задумана, мов якась чужая; слухає мовчки. Побачивши мене, о. Василь хитнув їй головою, пішов, наспівуючи глас, Тетяна осталась. Стояла в тій же задуманій позі.
- Тетяно Гнатівно!
Мовчить, тільки плече здригнуло.
- Ви додому?
Мовчить.
- Що вам, Тетяно?
З тоскою, з довір'ям:
- Скажіть, бога ради, чого йому треба од мене?
- А що саме?
Скривилась, махнула рукою.
- Ой, який він мені огидний та бридкий, то я вам і сказати не можу… Доведеться, мабуть, покинути свою школу…
Було це, кажу, як у сні, швидко забулося, і тепер спливло, як нерозгадана колись загадка…
Село було тихе… Школа стояла за селом, і щовечора було видно, як світились у селі на часинку каганчики, кволі, мутні - блиснуть і швидко гаснуть… Тільки вряди-годи невпокійний дяк зґвалтує темну ніч, з гуком, з брязком розбиваючи папліскою попівські вікна. Погомонять - і знову тихо і темно, а під солом'яними дахами ніби шашелі гризуть.
VI