— Я не хочу більше розмовляти, — сказала Лілі.
— Не хочеш, але мусиш. Якщо доведеться, я приїду туди й силою покладу тебе в лікарню. Нам потрібно підписати угоди, Лілі. Ти володієш половиною компанії, якою я намагаюся керувати — і Джек отримає цю половину, коли тебе не стане. Я хочу переконатися, що про Джека подбають. І якщо ти гадаєш, що те, що ти робиш у тому грьобаному Нью-Гемпширі, і є турботою про Джека, то ти хвора значно серйозніше, ніж я вважав.
— Чого ти хочеш, Слоуте? — спитала Лілі втомленим голосом.
— Ти знаєш, чого я хочу — я хочу, аби про всіх подбали. Хочу, щоб усе було чесно. Я потурбуюся про Джека, Лілі. Я даватиму йому п’ятдесят тисяч доларів на рік — подумай про це, Лілі. Подбаю, щоб він навчався в хорошому коледжі. Ти ж навіть до школи його не пускаєш.
— Шляхетний Слоут, — відказала матір.
— Гадаєш, це відповідь? Лілі, тобі потрібна допомога, і тільки я пропоную її.
— У чому твоя вигода, Слоуте? — запитала матір.
— Ти пречудово це знаєш. Усе по-чесному. Я беру те, що належить мені. Твою частину в «Сойєр & Слоут»: я дупу надірвав, працюючи на цю компанію, і вона має бути моєю. Ми могли б уладнати всі справи з папірцями завтра зранку, а тоді подбати про тебе.
— Так, як ти подбав про Томмі Вудбайна, — сказала вона. — Часом я думаю, що ви з Філом були аж надто успішними, Морґане. Компанією було значно легше керувати, доки ви не влізли в інвестування нерухомості та продюсерство. Пам’ятаєш часи, коли вашими клієнтами були тільки кілька коміків-невдах та ще з півдюжини перспективних акторів і сценаристів? Життя до мегаприбутків мені подобалося куди більше.
— Легше керувати? Ти що, глузуєш? — заволав дядько Морґан. — Ти навіть собою керувати не можеш! — Тоді він спробував угамуватися. — І я пропущу повз вуха твою згадку про Тома Вудбайна. Це занизько навіть для тебе, Лілі.
— Слоуте, я зараз покладу слухавку. Тримайся звідси подалі. І тримайся подалі від Джека.
— Лілі, ти зараз поїдеш до лікарні, й ця біганина тоді…
Мама поклала слухавку, обірвавши на середині речення дядька Морґана. Сам Джек також тихо поклав слухавку. А тоді підійшов на кілька кроків ближче до вікна, щоб його не було видно біля телефону у вітальні. З-за зачинених дверей спальні не було чути нічого, окрім тиші.
— Мамо? — гукнув він.
— Так, Джекі? — У її голосі вчувалося легке тремтіння.
— Усе добре? З тобою все гаразд?
— Зі мною? Звісно. — Тихими кроками вона підійшла до дверей і зі скрипом відчинила їх. Їхні погляди перетнулися: блакить із блакиттю. Лілі відчинила двері навстіж, і їхні очі зустрілися на довгу, напружену мить. — Звісно, усе гаразд. Чому б це мало бути інакше? — Погляди розчепилися. Якесь особливе знання майнуло зараз між ними, але яке? Джек питав себе, чи знала вона, що він підслуховував; а тоді збагнув, що тим знанням було — уперше за весь час — визнання її хвороби.
— Добре, — промовив він, цього разу збентежено. Хвороба його матері, непристойно велика невисловлена примара, виросла між ними. — Я не знаю напевне. Просто здавалося, що дядько Морґан… — Він знизав плечима.
Лілі затремтіла, і Джек зробив іще одне велике відкриття. Його матір боялася — принаймні не менше, ніж він сам. Вона взяла до рота цигарку та з клацанням відкрила запальничку. Ще один пронизливий погляд її глибоких очей.
— Джеку, не зважай на цю заразу. Я просто роздратована, бо здається, я ніколи не зможу втекти від нього. Твій дядько Морґан любить тероризувати мене. — Вона видихнула сірий дим. — Боюся, мені більше не хочеться снідати. Чому б тобі не спуститися вниз і не попоїсти по-справжньому?
— Ходімо зі мною, — відповів хлопчик.
— Мені б хотілося трохи побути на самоті, Джеку. Спробуй це зрозуміти.
Спробуй це зрозуміти. Довіряй мені.
Коли дорослі говорять щось таке, то мають на увазі зовсім не те, про що кажуть.
— Коли ти повернешся, я буду приязнішою, — сказала вона. — Обіцяю.
А насправді вона казала: «Я хочу закричати, я не можу більше, геть звідси, геть!»
— Тобі щось принести?
Вона похитала головою, напружено всміхаючись до нього, і хлопчику довелося вийти з кімнати, хоча йому і поготів не хотілося снідати. Джек пройшов коридором до ліфтів. І знову лишалося тільки одне місце, куди він міг піти, і цього разу він збагнув це ще до того, як дійшов до темного вестибюля й суворого портьє з попелястим волоссям.