— Ох, тільки не знову, — сказав він сам до себе. — Куди вона пішла?
Але він уже й сам усе зрозумів.
Зрозумів, коли зайшов до своєї спальні; зрозумів, коли відчинив двері й побачив своє зібгане ліжко, приплюснутий наплічник і невеликий стос книжок у паперовій обкладинці, шкарпетки, закинуті на верхівку комода. Зрозумів, коли зазирнув до власної ванної, де рушники валялися, як на східному базарі: долі, з боків ванної, на пластмасових стільницях.
Морґан Слоут вдирається крізь двері, хапає маму за руки й волочить її вниз…
Джек хутко повернувся до вітальні та цього разу зазирнув за диван.
…витягує через чорний хід і заштовхує в машину; його очі починають набирати жовтої барви…
Він зняв слухавку й натиснув «0».
— Це… е-е-е… Джек Сойєр, і я в… е-е-е… чотириста восьмому номері. Чи не лишала моя мама якесь повідомлення для мене? Вона б мала бути тут, але… але чомусь… е-е-е…
— Я перевірю, — відповіла дівчина, і Джек щосили стискає слухавку в жаданому очікуванні на її повернення. — Вибачте, жодних повідомлень для чотириста восьмого.
— А як щодо чотириста сьомого?
— Це та сама скринька, — відповіла дівчина.
— А в неї за останню годину не було відвідувачів? Ніхто не приходив цього ранку? Тобто на зустріч із нею.
— Про це знають на реєстрації, — відповіла вона. — Я не маю інформації щодо цього. Хочете, підійду й дізнаюся?
— Будь ласка.
— О, я рада хоч чимось зайнятися в цьому морзі, — відповіла дівчина. — Залишайтеся на лінії.
Ще одна мить болісного очікування. Повернувшись, дівчина сказала:
— Жодних відвідувачів. Може, вона лишила записку десь у вашому номері.
— Дякую, я перевірю, — безнадійно відповів Джек і поклав слухавку.
Чи сказав портьє правду? Чи, може, Морґан Слоут простягнув йому двадцятидоларову банкноту, складену до розмірів марки, на своїй м’ясистій долоні? Джек міг припустити й таке.
Він упав на ліжко, тамуючи ірраціональне бажання зазирнути під подушки. Звісно ж, дядько Морґан не прийшов сюди й не викрав її: він досі був у Каліфорнії. Та він міг послати інших людей зробити це для нього. Спіді згадував про таких людей: чужинців, що вештаються обома світами.
Джек більше не міг лишатися в кімнаті. Він зіскочив з ліжка й повернувся в коридор, зачиняючи за собою двері. Ступивши кілька кроків, хлопчик розвернувся, знову підійшов до дверей і відчинив їх своїм ключем. Прочинив десь на дюйм, а тоді рушив назад до ліфтів. Може бути, що вона пішла без ключа: до крамнички у вестибюлі чи в газетний кіоск — узяти газету або журнал.
Ага, звісно ж. Він не бачив, аби вона брала до рук газету з початку літа. А всі новини, які цікавили її, повідомляли по внутрішньому радіо.
Тоді вона пішла на прогулянку.
О так, зробити зарядку та добре подихати. Або зайнятися спортивною ходьбою: певно, Лілі Кавано раптом організувала собі стоярдовий забіг. Поставила на пляжі бар’єри й готується до наступних Олімпійських ігор…
Коли ліфт привіз Джека у вестибюль, він зазирнув до крамнички, у якій статечного віку білявка з того боку прилавка глянула на нього поверх окулярів. Іграшкові тварини, крихітний стос тонких газет, полиця з ароматизованими гігієнічними помадами. Журнали «Піпл», «Ас» та «Нью-Гемпшир меґезін» стирчали з кишеньок у настінному стенді.
— Даруйте, — мовив Джек і пішов геть.
Він зловив себе на тому, що витріщається на велику миршаву папороть біля бронзової таблички… «почала хворіти і, певно, скоро помре».
Жінка в крамничці прочищала горло. Джеку подумалося, що він, очевидно, кілька хвилин роздивлявся ті слова Деніела Вебстера.
— Так? — запитала жінка за ним.
— Даруйте, — повторив Джек і повернувся в центр вестибюля. Мерзенний клерк повів бровою, а тоді відвернувся вбік і втупився в безлюдний сходовий просвіт. Джек примусив себе наблизитися до чоловіка.
— Містере, — сказав він, опинившись біля столу. Портьє вдавав, ніби намагається пригадати столицю Північної Кароліни чи основну статтю експорту Перу. — Містере. — Чоловік набурмосився: він уже майже знайшов відповідь, його не можна турбувати.
Портьє грав на публіку, і Джек про це знав, тому продовжував наполягати:
— Будь ласка, скажіть, чи можете ви мені допомогти.