На заході сонця п’ятого дня вони заїхали в Нову Англію.
Розділ сорок сьомий
Кінець подорожі
Здавалося, що вся довга мандрівка з Каліфорнії до Нової Англії тривала не більше одного пообіддя і вечора. Те пообіддя тривало кілька днів, а вечір був цілим життям, пересипаним загравами, музикою і почуттями. «Кляті гігантські кулі вогню, — подумав Джек. — Я достоту не сповна розуму». Він удруге за останню годину, як йому здавалося, поглянув на маленький годинник на торпеді — і побачив, що три години проскочили повз нього. Пісня «Бігти крізь джунглі» виповнювала повітря. Вовк постійно рухав головою вгору-вниз, безупинно посміхався і вишукував найкращі дороги. Крізь заднє вікно було видно весь обшир неба, помережаного сутінковими барвами — багрянцем, блакиттю і особливим глибоко-червоним, притаманним кожній заграві. Джек пам’ятав кожну подробицю своєї довгої-довгої подорожі, кожне слово, кожен обід, кожен музичний акорд, Зута Сіма чи Джона Фоґерті, або просто шум вітру, яким розважав себе Вовк, але справжня протяжність дороги зменшилася у його свідомості до концентрованого діаманта. Він спав на м’якому, як подушка, задньому сидінні, розплющуючи очі при світлі дня чи в темряві, при сонячному сяйві або при зірках. Особливо гостро він запам’ятав мить, коли при перетині кордону Нової Англії Талісман знову почав сяяти, повідомляючи про повернення звичайного часу — а може, це час сам повернувся до Джека Сойєра — то були обличчя людей, які намагалися зазирнути на заднє сидіння «Ельдорадо» (люди на парковках, моряк і якась бикувата дівчинка у відкритому автомобілі на світлофорі у сонячному містечку в Айові, худорлявий малий із Огайо, вбраний у мотоциклетну форму в стилі «Будемо відриватися», щоб подивитися, чи не завітав до них Мік Джаґґер або Френк Сінатра. Ні, народ, тільки ми. Сон і далі не відпускав його. Якось він прокинувся (у Колорадо? Іллінойсі?) від бемкання рок-музики. Вовк клацав пальцями і повільно вів велику машину в палаюче помаранчево-багряно-блакитне небо. Річард десь роздобув книжку й уже читав її при світлі пасажирської лампи «Ельдорадо». Книжка називалася «Мозок Брока». Річард завжди знав, котра година. Джек підвів очі вгору і дозволив музиці й вечірнім барвам заколисати його. Вони зробили це, вони все зробили… все, крім того, що потрібно зробити в порожньому курортному містечку в Нью-Гемпширі.
П’ять днів чи одні довгі, замріяні сутінки? «Бігти крізь джунглі». Саксофон-тенор Зута Сміта виводив: «Ось історія для тебе, чи сподобалась вона?». Річард був його братом, його братом.
Коли Талісман ожив у чарівній заграві п’ятого дня, до Джека повернулося відчуття часу. «Оутлі, — подумав він шостого дня. — Я б міг показати Річарду Оутлі й те, що лишилося від пивниці, я міг би показати Вовку шлях…» Але йому не хотілося знову бачити Оутлі, це не приносило ні радості, ні задоволення. І тепер він збагнув, як близько підійшов і як же далеко вони були, доки він плив хвилями часу, наче продирався крізь павутиння. Вовк вивіз їх на широку дорогу І-95. Тепер вони були в Коннектикуті, й до Аркадія-Біч та узбережжя лишалося тільки кілька штатів. Відтепер Джек рахував і милі, і хвилини.
Увечері, двадцять першого грудня, о четвертій сорок п’ять, за три місяці відколи Джек Сойєр повернув своє обличчя — і свої надії — на захід, чорний «Кадилак-Ельдорадо» опинився на засипаній гравієм під’їзній доріжці готелю «Сади Альгамбри» у містечку Аркадія-Біч штату Нью-Гемпшир. На заході м’яка заграва мерехтіла прощальними відтінками червоного і помаранчевого, що перетворився на жовтий… і синій… і королівський багряний. У садах голі гілочки тулилися докупи на колючому зимовому вітрі. Поміж них іще тиждень тому було дерево, яке ловило і їло дрібних тварин — бурундуків, птахів, а також худого, сухореброго кота портьє. Це дерево миттю зачахло. Інші рослини в саду продовжували спати.
Шини «Ельдорадо» підскакували і тріщали по гравію. Зсередини долинали звуки «Кріденс Кліавоте Ревайвал». «Люди, що знають мою магію, — виспівував Джон Фоґерті, — заповнили землю димом».
«Кадилак» відчинився перед широкими двостулковими дверима. За ними була тільки темрява. Подвійні фари згасли і довжелезне авто стояло в темряві. Білий дим виривався з його вихлопної труби, а помаранчеві зупинні вогні блимали.