Вона знову закричала вдруге, знову зайшлася болючим кашлем, а тоді пішла назад коридором, який видавався їй довгим, наче шосе Небраски[283] ясного дня. Вона не наважувалася спуститися тими сходами ні у вестибюль, ні в «Баранячу полядвицю», ні в кав’ярню, нікуди. І телефони вийшли з ладу. Принаймні телефон у її кімнаті вийшов з ладу, а вона більше не чула жодних дзвінків у цьому мавзолеї. Ризикована гра. Вона не хотіла замерзнути до смерті у вестибюлі.
— Джекі, — пробурмотіла вона, — де тебе в біса но…
Тоді вона знову зайшлася кашлем, та ще й так сильно, що впала на бік, перевернувши на себе огидний стілець у вітальні. Вона з годину лежала там на холодній підлозі й саме тоді, певно, запалення легень заполонило напівзруйнований простір, що був тілом Лілі Кавано. Привіт, великий Р. Я тут новенька! Можете називати мене велика П. Я обжену вас на фініші!
Якимось чином їй вдалося повернутися до своєї кімнати, і відтоді її існування обернулося на невпинну гарячку. Вона прислухалася, як щодня її дихання ставало все гучнішим і гучнішим, і запалений мозок почав уявляти легені, як два органічних акваріуми, де висять і деренчать металеві ланцюги. І все одно вона трималася — трималася, бо частина її мозку наполягла з божевільною, убивчою впевненістю, що Джек уже повертався, де б він не був.
Її остання агонія починалася, як брижі на піску, брижі, що перетворюються на вир. Занурені у воду, ланцюги у легенях загриміли довгим сухим видихом:
— Хааааааааа…
Потім щось вирвало її з глибоко виру і змусило навпомацки шукати на стіні вимикач світла у холодній темряві. Вона вилізла з ліжка. У неї не лишалося сил зробити це. Лікар би посміявся з такої ідеї. І все ж вона змогла зробити це. Вона двічі падала, а тоді нарешті звелася на ноги, викрививши рот від прикладених зусиль. Вона пошукала стілець, знайшла його і почала рухатися через кімнату до вікна.
Лілі Кавано, Королева «бешок», зникла. Лишився лише ходячий жах, з’їдений раком і випалений гарячкою.
Вона дійшла до вікна і визирнула. Побачила людську постать — і осяйну кулю.
— Джеку! — спробувала закричати вона, але з її рота вирвався лише хрипкий шепіт.
Вона підвела руку, щоб махнути. Неміч
(Хааааааааааа…)
охопила її. Вона вчепилася в підвіконня.
— Джеку!
Раптом мерехтлива куля в руках у людини яскраво спалахнула, осяявши обличчя — і воно було Джековим, слава Богу, воно було Джековим. Джек повернувся.
Постать побігла.
— Джеку!
Мертві очі, що запали, враз ожили. Сльози текли по її жовтих, потрісканих щоках.
— Мамо!
Джек побіг через вестибюль, краєм ока помітивши, що старомодна телефонна панель розплавилась і почорніла, наче після пожежі, спричиненої коротким замиканням. Хлопчик миттю забув про це, бо побачив її, і вона мала жахливий вигляд — силует опудала, що поставили перед вікном.
— Мамо!
Він заходився перестрибувати сходинки. Спершу дві, потім три. Талісман у його руках спалахнув рожево-червоним, а тоді почорнів.
— Мамо!
Джек щодуху мчав коридором, що вів до їхнього номера, і почув її голос — не мідний дзвін чи легке гортанне квоктання; тепер це було припорошене каркання, що лунало з того боку смерті.
— Джекі?
— Мамо!
Він влетів у кімнату.
Сидячи в машині, знервований Річард Слоут дивився крізь тоновані вікна вгору. Що він тут робить, що тут робить Джек? У Річарда боліли очі. Він намагався розгледіти у вечірньому мóроці верхні поверхи. Коли він трохи нахилився вбік і поглянув нагору, сліпучий білий спалах ударив із кількох вікон, накриваючи весь готель майже відчутним на дотик покривалом яскравого світла. Річард схилився, обхопивши голову руками, й застогнав.
Вона лежала на підлозі біля вікна — там він, зрештою, її і побачив. Пом’яте, якесь зітліле ліжко було порожнім. Неприбрана спальня, немов дитяча кімната, також здавалася порожньою… Джеків шлунок заморозився, а слова застрягли в горлі. Але раптом Талісман вистрілив іще одним яскравим променем і вся кімната стала прозоро-білою. Вона прохрипіла: «Джекі?» — ще раз, і він відповів: «МАМО!», — помітивши, що вона скорчилася під вікном, схожа на обгортку з-під цукерки. Тонка і виснажена, її волосся розсипалося по брудному килиму кімнати. Руки нагадували лапки тварини, бліді, вони шкрябали підлогу. «О Боже, мамо, як же так, що трапилося», — бурмотів він і вже за мить перейшов кімнату, але не ступив жодного кроку; він пролетів, проплив крізь захаращену холодну спальню Лілі, і ця мить закарбувалася в його пам’яті настільки яскраво, наче зображення на фото. Її волосся, що розсипалося по бруднющому килиму, і її маленькі вузлуваті руки.
283
Шосе Небраски — Шоссе 66 (US Route 66) — одна з найпопулярніших історичних автомагістралей США. Відома також як «Мати доріг», «Головна вулиця Америки» тощо. Траса 66 простянулась на 3 940 кілометрів від Чикаго до Лос-Анджелеса. Одна з пам’яток Америки.