Джек вдихнув густий аромат хвороби, яка межувала зі смертю. Джек не був лікарем і майже нічого не знав про проблеми тіла Лілі. Але він знав одне — його мати вмирала, життя тікало крізь невидимі тріщини, і жити їй залишилося дуже мало. Вона двічі вимовила його ім’я і, здається, вичерпала всі ті сили, які в ній ще залишалися. Заплакавши, він поклав руку на голову Лілі, котра знепритомніла, а Талісман поставив на підлогу біля неї. Її волосся було наче забите піском, а голова палала.
— Ох мамо, мамо, — сказав і підклав під неї руки.
Він досі не міг роздивитися її обличчя. Крізь тонку нічну сорочку він відчував, що її стегно було гарячим, як дверцята пічки. Під його долонею її ліва лопатка пульсувала таким же теплом. Жодної плоті на кістках — на скажену мить застиглого на місці часу вона виявилася маленькою, брудною дитиною, яку кинули хворіти на самоті. Раптові, непрошені сльози полилися з його очей. Він підняв її, як піднімають вузлик з одягом. Джек застогнав. Руки Лілі безпорадно і непристойно повисли.
(Річард)
Річард почувався… не так погано, як вона — навіть під час спуску з останнього пагорбу в отруєний Пойнт-Венуті, коли сухим лушпинням лежав на спині у Джека. Тоді на тілі Річарда було трохи виразок і висипань, а ще його також била пропасниця. Але Джек з незбагненним жахом усвідомлював, що в Річарді було більше справжнього життя, більше сутності, ніж зараз у його матері. Тим не менш, вона кликала його на ім’я.
(І Річард мало не помер.)
Вона кликала його на ім’я. Джек учепився в це. Вона дійшла до вікна. Вона покликала його на ім’я. Це було неможливо, неприпустимо, аморально уявляти, ніби вона може померти. Одна її рука хиталася перед ним, мов тростина, яку мають зрізати наполовину косою… Обручка вже скотилася з її пальця. Джек несвідомо безупинно плакав.
— Все добре, мамо, — промовив він, — добре, тепер усе добре, усе добре.
Кульгаве тіло в Джека на руках завібрувало, наче погоджувалося. Він ніжно поклав її на ліжко, і вона легко перекотилася на бік. Джек став одним коліном на ліжко і схилився над матір’ю. Тонке волосся впало з її обличчя.
Якось, ще на початку своєї мандрівки, йому було соромно сплутати матір зі старою жінкою — змореною, змученою старою жінкою в кав’ярні. Щойно він упізнав її, ілюзія зникла, і Лілі Кавано-Сойєр відновила свій образ, над яким не владна старість. Відверто кажучи, справжня Лілі Кавано не могла постаріти ніколи — вічно молода білявка зі швидкою, як викидний ніж, посмішкою і обличчям, яке слало всіх до біса. Такою була Лілі Кавано, і її фотографія на плакаті врізалася в пам’ять сина.
Жінка на ліжку і близько не була схожою на актрису з плаката. Джека миттю засліпили сльози.
— Ні, ні, ні, — примовляв він, глядячи долонею її пожовклу щоку.
У неї не було сили навіть підвести руку. Він узяв її тонку, суху, кістляву пташину лапку у свою долоню.
— Будь ласка, будь ласка, будь ласка, не… — Джек не міг змусити себе вимовити це слово.
І раптом він збагнув, скільки ця зморена жінка змогла зробити. Вона шукала його, пронизало Джека неймовірне, запаморочливе усвідомлення. Його мати знала, що він іде. Вона вірила в його повернення, і через те, як вона сама була пов’язана з Талісманом, вона відчула точну мить його повернення.
— Я тут, мамо, — прошепотів він.
Мокрі шмарклі полізли з носа. Він безцеремонно витер ніс рукавом куртки. Джек уперше зрозумів, що тремтить усім тілом.
— Я приніс його, — сказав він. Джек відчував цілковиту гордість за те, що йому вдалося зробити. — Я приніс Талісман.
Джек обережно поклав її тонку, як гілка, руку на покривало. Талісман продовжував сяяти там, де Джек його обережно залишив: на підлозі біля крісла. Але його сяйво було тьмяним, непевним, захмареним. Річард вилікувався, коли кулю просто прокотили по його тілу; теж саме він зробив зі Спіді. Але тепер треба було робити щось інше. Джек знав це, але не знав, що саме… хіба що питання полягало не в знанні, а у вірі.
Він не міг просто розбити Талісман, навіть для порятунку материного життя — це він знав напевно.