Якщо візник звернеться до нього, як відповідати? Чи вони тут розмовляють англійською? Його англійською? На мить Джек уявив, як намагається не виказати себе у світі, у якому люди кажуть одне одному: «Красно прошу» або «Повідай, куди путь держиш, паже безбородий?» — і вирішив, що в такому разі вдаватиме німого.
Візник урешті відвів погляд від Джека та пробурчав щось до коней достоту не американським варіантом англійської вісімдесятих років. Але, можливо, тут так говорили тільки з конями. Шумсь, шумсь! Джек відступив у камку, шкодуючи, що не звівся на ноги хоча б на кілька секунд раніше. Чоловік зиркнув на нього ще раз і здивував Джека, кивнувши йому, — жест, у якому не було нічого ані дружнього, ані ворожого — звичайні перемовини між рівними. Я радітиму, коли день цей завершиться, брате. Джек іще раз кивнув, спробував засунути руки в кишені та якусь мить мав вигляд здивованого бовдура. Візник незлостиво зареготав.
Одяг Джека змінився — замість вельветових джинсів на ньому тепер були грубі й товсті шерстяні штани. Вище талії — обтисла куртка з блакитної тканини. Замість ґудзиків на куртці («Чи це камзол?» — запитав себе хлопчик) був ряд гачків і петельок. Так само як і штани, куртку, вочевидь, пошили вручну. «Найки» теж обернулися на шкіряні сандалії. Рюкзак трансформувався в шкіряну сумку з тонким ремінцем через плече. Візник одягався майже так само — його камзол був зі шкіри, так рясно усіяний плямами, що вони накладалися одна на одну, як річні кільця на серцевину дерева.
Здіймаючи пил, віз гучно покотився повз Джека. Від діжок віяло хмільним ароматом пива. А за ними трьома стосами лежали, як спершу здалося Джеку, покришки від вантажівки. Він принюхався до запаху «покришок», відзначивши, що всі вони абсолютно «лисі»: вершковий дух, сповнений таємничих глибин і ніжних утіх, миттю спричинив у нього відчуття голоду. Сир, але сир, якого він іще ніколи не куштував. За головками сиру, у задній частині возу, лежала кучугура сирого м’яса: довгі, оббіловані шари яловичини, величезні, схожі на стейки шматки, нагромадження нутрощів, які він не зміг ідентифікувати, — усе лежало під блискучим укривалом із мух. Стійкий сморід сирого м’яса накинувся на Джека та геть відбив апетит, навіяний сиром. Хлопчик вийшов на середину дороги та дивився, як підвода, трясучись, посунула на вершину невисокого пагорба. За кілька секунд він рушив слідом, на північ.
Він пройшов лише половину підйому, коли побачив вершечок величезного намету, що стримів між вузьких прапорів, які майоріли на вітрі. Джек припустив, що то й було його місце призначення. Ще за кілька кроків він надибав кущі ожини, де вже зупинявся минулого разу (згадавши, якими смачними вони були, хлопчик навіть запхав до рота кілька чималих ягід).
Намет уже перебував у полі його зору. Це був цілий павільйон: два довгих крила з кожного боку, брама та подвір’я. Так само, як і «Альгамбра», як підказувала Джекові інтуїція, ця ексцентрична споруда, що височіла над самим океаном, була літнім палацом. Невеличкі юрми людей сновигали всередині та навколо павільйону. Ними рухали сили настільки ж могутні та невидимі, як ті, що впливають на магніт і залізну стружку. Групки людей зустрічалися, розділялися та зливалися знову.
Дехто мав яскраве дороге вбрання, але більшість носили те ж саме, що і Джек. Кілька жінок у довгих білих чи то сукнях, чи то мантіях крокували двором, наче владні генерали. За брамою стояло декілька менших наметів і збитих нашвидкуруч хижок. Там також снували люди; вони їли, купували, розмовляли, але вільніше та менш упорядковано. Десь там, у низині, серед натовпу, Джек мав знайти чоловіка зі шрамом.