— Два віскі з льодом, — поклавши біля себе на високий табурет барабан, а поверх нього — капелюха, Тарнавський і сам виліз на стілець, після чого шумно припечатав долонею до шинкваса двохсотгривневу купюру. Бармен, губастий високий чоловік, який невловимо нагадував Тарнавському когось зі знайомих, виконав його замовлення швидше, ніж Макс устиг дістати телефон і зайти на фейсбук.
Після першого ж ковтка Тарнавський відчув жадане полегшення, яке він, з незрозуміло яких причин відкладав цілих три роки. Холодне віскі в келиху, подзенькуючи кубиками льоду, обпекло рот і горло, миттю приємно розлившись теплом у шлунку. А другий і третій ковтки, якими він спорожнив келих, допомогли Тарнавському раптом краще зрозуміти Білицьку. Не в тому сенсі, щоб перейняти повністю її погляди — це було неможливо. А в тому біохімічному підході до життя, який вона обрала. Можна ж і справді підключити себе до певної житньо-ферментної системи, за допомогою якої осягнення національно-патріотичного дискурсу в часи війни буде йти значно легше, зрозуміліше. Ось вони, коди етносфери, ДНК нації.
— Щось ти, братику, повільний, — звернувся він до барабана поруч, побачивши, що склянка з віскі, яку він поставив для товариша, так і стоїть неторканою. — Жвавішим треба бути.
Із цими словами Тарнавський швидко осушив у три ковтки і порцію малого барабана, після чого захотілося закурити. «Там, де вітер» та всі інші поразки й скандали здалися Тарнавському раптом просто дитячим непорозумінням, яке можна було легко виправити. Із сигаретою між пальцями і теплою, м’якою головою, нарешті Макс відчув, що треба ознайомитися з усіма публікаціями, викликаними його інтерв’ю.
— Ще два, будь ласка, — сказав Тарнавський і знову гучно припечатав купюру до столу. Коли йому та барабану налили віскі вдруге, Макс уже потягував його неспішно, смакуючи, гортаючи при цьому фейсбук далі, далі, збираючись випити свою гірку чашу до дна. Погрози зустріти Тарнавського і підрівняти йому зуби десь у Кривому Розі чи в Запоріжжі перестали здаватися такими тривожними, залякування зеленкою видавалося просто кумедним, та й увесь цей срач загалом викликав тепер радше здивування, обурення, сарказм — але не страх. Він, Макс Тарнавський, має право бути таким, який він є. Має право любити Україну так, як любить її тільки він. Бути щирим настільки, наскільки здатен. Має право творити Батьківщину по-своєму, бачити її такою, якою бачить тільки він, з усіма її бідами і війною, з її людом і нелюдами, турбуватися про них і омріювати свою країну так, як йому підказує серце.
— Так і напишу, — сказав Тарнавський барабану і бармену, переводячи погляд то на одного, то на іншого. Відкривши в телефоні свою сторінку на фейсбуку, він у віконці повідомлення, просто поверх слів «Що у вас на думці, Максиме?» набирати текст. Слова дещо плуталися, але Макс, не намагаючись виправити помилки, писав далі, щоб не перервати потік натхнення. Від віскі та його зусиль на розпашілому лобі у Тарнавського виступив легкий піт. Нарешті він завершив текст і ковтнув ще напою з барабанового келиха. Не перечитуючи своєї публікації, боячись, що може раптом впасти у малодухість, Тарнавський зробив собі селфі з пальцями, складеними символом «мир», просто на фоні пляшок у барі та, додавши фото до розповіді, опублікував допис.
Завершивши справу з постом, Тарнавський відчув, як брила спала з його плечей — і він віддався радощам нічного життя.
Це була шалена круговерть. Можливо, одна з найкращих у його житті. Макс уже не сильно тямив, яка музика грала — йому тепер подобалася усяка. Після офіційної частини програми пишногруді дівчата, остаточно скинувши із себе шкіряні комбінезони, зосталися тільки в крихітних трусиках і прозорих бюстгальтерах. Вони бродили ще якийсь час по залу, в усіх сенсах тісно спілкуючись із місцевими завсідниками, а в клубі почалася дискотека. Розкуті хмельничанки, що танцювали навколо Тарнавського в променях ультрафіолету, здавалися йому красивими, як ніколи — особливо ж одна, в до запаморочення короткому білому платті, з якою вони обмінювалися білозубо сяючими усмішками цілий вечір.
— Класно танцюєш! — сказала вона Максові крізь музику, коли вони стали танцювати одне навпроти одного.
— А в тебе офігенний вигляд! — прокричав він їй у відповідь на вухо, пританцьовуючи.
— Двісті баксів, — озвалася дівчина, поправляючи поміж іншим спідницю, котра постійно задиралася надто високо.
— Що? — не зрозумів Тарнавський. — А, двісті баксів! Двісті баксів — це круто! Але ми сьогодні стільки не заробили з «Придурками»!