Серед усіх «Придурків», які, стоячи невеликою загубленою купкою перед автостанцією, й так викликали жалість своїми розхристаними куртками, замотаними під саме горло шаликами і криво вдітими зимовими шапками, найжалюгідніший вигляд мав саме Тарнавський. З важким перегаром, нудотою і заворушенням у кишківникові Макс відчував, що у будь-яку мить може знепритомніти. Хесус і Назік дивилися на нього зі співчуттям і легкою підлітковою відразою.
— Так шо в нас, які плани? — спитав, нарешті, Рибка, з цікавістю розглядаючи Тарнавського. — Набухатися ще раз, як Вождь? Я за.
Тарнавський мовчав.
Аліса, дівчинка у смішній шубці і аляпуватому береті, з-під якого стирчало її коротке темне каре, глянувши на Макса з докором, сказала:
— Треба рішати. Через годину автобус на Вінницю. Або ми їдемо далі, або вертаємо всі на Київ.
— А що Довгий? — перепитав Тарнавський безсило, прикриваючи, як пірат, ліве око долонею, щоб воно не випало раптом від пронизуючого головного болю. — Де він?
— Уїхав, — озвався Рибка. — Вночі пішов на трасу і махнув на Київ, якщо по дорозі нічого не стряслося.
— Хесус, Назік, ви як? — Аліса подивилася з надією на хлопців.
Назік знизав плечима, ховаючи підборіддя у шаликові й шургаючи ніяково ногою по мокрому снігу. Хесус сказав:
— Та наче як без Довгого якось не це саме...
— Не комільфо, — підказав Назік і додав: — Я б теж на Київ рушив. У мене сесія. А просто бабки рубати...
— Коротше, я манав, — підсумував Хесус. — А ти сама шо?
Її трохи недолугі шуба і берет робили Алісу, на додачу до самої ситуації, геть зовсім безпорадною, занедбаною з вигляду дитиною.
— Все ясно з вами, — сказала вона понуро, ніби вже була готова до цієї відповіді. — Я тоді буду тулити на Маріуполь, до бабки.
Мовивши це, Аліса багатозначно, із запитанням в очах, поглянула на Тарнавського.
— Так шо, Вождь? Ми остаємося з тобою вдвойом? — теж зацікавлено глянув на Макса Рибка. — Може, з тобою на заощаджені гроші набухаємся в честь окончанія турне? Покажеш мені місцевих простітуток. Я так поняв, ти проникся колорітом?
Тарнавський важко мовчав, ніяк не реагуючи на підколки, переводив погляд з Назіка й Хесуса на Алісу і Рибку. Схоже, інших варіантів продовження концерту справді не було.
— Заждіть, у мене ж ваші бабки зі вчорашнього виступу, — пригадав собі Макс. — Давайте порахуємося.
Тарнавський дістав із кишені пальта портмоне, щоб роздати кожному з музикантів його частину. Але гаманець, не рахуючи люб’язно залишеної кимось у ньому двадцятки, був порожнім. Жодного кешу з концерту в ньому не було.
— О, ні, — Тарнавський різко поставив на обледенілу землю свій саквояж і почав гарячково обмацувати всі кишені в пальті, піджаку, джинсах, а потім — перебирати речі в саквояжі. — Твою ж дивізію!
Аліса з відчаєм, Рибка — з тихим захватом — дивилися на нього.
— Тобі не кажеться, шо це найбільш увлєкатєльне зреліще за всю нашу дорогу? — спитав Рибка в Аліси, широко усміхаючись. — По-моєму, він прирождьонний перформер. Як Маріна Абрамовіч, тільки з яйцями.
— Відмахайся, Жора, — відсунула його Аліса. — Може, ти їх десь переклав?
Макс безсило сів просто на східці перед входом в будівлю автовокзалу. Стояти більше не вистачало ні сил, ні мужності. Він закрив обличчя руками. Можна було відчути, як погляди цих дітей — які, врешті, виявилися не такими поганими, як Тарнавський собі уявляв на початку мандрівки — торкаються його, віднаходячи все більше доказів того, що він, Тарнавський, справді пустушка. Не просто як письменник, а як людина. І все, що про нього написали на фейсбуку — правда. Навіть з елементарними повсякденними завданнями не впорався. Ватяна бездонна темрява, в яку Максові було так затишно пірнати щоразу, коли на долю випадали якісь випробування, нарешті підійшла до Тарнавського впритул і її можна було погладити руками.
— Я зателефоную зараз своїй подрузі Яніні, — озвався Макс, відіймаючи руки від обличчя. — Вона перешле нам якісь гроші і ви зможете виїхати додому.
— Та ми й так зможемо, автостопом, — відказав Хесус. — Мені особисто на гроші пофіг. Я не через гроші їхав. Мені можна нічого не віддавати.