На звуки Алісиного голосу виходили з кіосків подивитися і послухати, попиваючи каву і курячи дешеві сигарети у хвилю перерви, биті життям продавчині з підземних кіосків. У капелюху почали з’являтися перші гроші. Макс зі здивуванням відчув, як у ньому народжується вдячність до кожного, хто раптом без жодного примусу починав діставати з кишень дріб’язок і кидати в його капелюх.
— Маєш добрий голос, — гукнув Тарнавський, коли Аліса закінчила з «Іглз».
— Хочу піти на джазовий вокал після Нового року, — озвалася вона. — Щоб він був, як у кіно, шариш?
— Шарю, — кивнув Тарнавський. — Гарно звучите всі разом. Тут чудова акустика!
Рибка вишкірився в посмішці. Хесус задоволено кивнув.
— Ти теж класно дивишся з капелюхом у руках, Вождь, — озвався він. Тарнавський показав Хесусу пальці, складені колечком — завжди замкнутий Хесус до нього вперше пожартував.
Назік, передавши гітару Рибці, зі своєю наймилішою усмішкою чемної дитини підійшов до однієї, до другої продавчині з кіоску, і ось уже домовився, щоб ті дозволили підключити до чиєїсь розетки Назікові клавіші. Тепер це стало нагадувати справді невеличкий концерт.
Аліса, підбадьорена тим, що долучився Назік, заспівала наступну: «Ай шот зе шеріф» Боба Марлі. Назік, додавши три прості акорди в режимі електрооргана, одразу додав Алісиному голосові драйву. Студенти, що прогулювали пари, зупинялися, похитуючи підборіддями в ритм музиці.
Аліса спробувала ще кілька пісень. Шукаючи свою сильну композицію, вона змінювала стилі виконання, і Тарнавський, ходячи поміж людей з простягнутим капелюхом, міг лише подивуватися, скільки пісень ці діти знають напам’ять. «Придурки» виконали «Май ґерл» «Нірвани», і «Смоук он зе вотер» «Діп паплів», і «Лав гертс» «Назарет», і навіть Іґґі Попа «Ай ванна бі йор доґ». Перехожі не надто охоче жертвували на іноземну музику, слів якої не розуміли, а мелодій не впізнавали, а проте, зовсім згодом у капелюсі Тарнавського назбиралася чималенька сума — гривень сімдесят, а може, й усі сто. Хтось клав гроші в капелюха, а хтось кидав у розкритий чохол гітари під ногами в Аліси. Хоч Макс і був певний, що після цього всього перформенсу він і так потай зателефонує Яніні, аби позичити якихось дві тисячі до кінця року, зараз цей збір коштів його навіть веселив.
Коли Аліса та хлопці уже трішки призвичаїлися до місця, Тарнавський відчув, що потребує певної перерви в асканні. Демони перепою все ще терзали його душу і до того ж він уже встиг добряче змерзнути в ноги. Тримаючи капелюха перед собою, Тарнавський зморено прихилився до стінки переходу, беручи невеличкий тайм-аут. Власне в цей момент Аліса заспівала «Кранберіз» — пісню «Зомбі». Макс якось мимоволі обрав місце для перепочину практично навпроти Аліси. Поміж ними постійно проходили люди, поспішаючи через підземку по власних справах, але все одно виходило так, що їх з Алісою погляди раз у раз перетиналися — юної дівчинки у французькому береті, що співала, і втомленого похміллям чоловіка у чорному пальті з простягнутою рукою з капелюхом.
— «Ин йо хед, ин йо хед, зоомбее, зоомбее, зомбее-е», — тягнула Аліса, наслідуючи Долорес О’Ріордан, зазираючи в очі Тарнавському, так, що йому навіть стало незручно. Несподівано Тарнавський, якось дуже просто і ясно зрозумів, що Аліса насправді співає цю пісню для нього — співає про щось інше, аніж текст пісні. Співає не словами, а почуттями, і глибина цих почуттів змусила його відчути щем. Тарнавському, який знічено й печально відвів погляд, раптом відкрилося, про що її почуття: про те, що Аліса кохає його, і він, Тарнавський, якимось чином у її коханні розчиняється, тане і теж віддається Алісі навіть попри власну волю, навіть при тому, що не робить жодних зусиль до цього, а навпаки, протидіє їх зближенню.
«Чувак, це пісня зовсім не про кохання, — говорив Тарнавський сам собі. — Це пісня, яку написала одна ірландка, яка все життя страждала на психічні розлади і мала проблеми з алкоголем. Написала, коли дізналася, що її браття-ірландці організували теракт у Воррінґтоні, внаслідок якого загинули двоє невинних хлопчиків».
Так, так, усе правильно. Але чи не звучить ця пісня все одно про тебе і для тебе?
«Ця пісня, як на те вже пішло і якщо вже брати наші українські реалії енного року війни, — це ода так званій північно-ірландській моделі врегулювання конфліктів. Північна Ірландія, що розташована на острові Ірландія, але перебуваючи у складі Великобританії, була роздерта конфліктом поміж католиками-націоналістами, які прагнули приєднатися до Республіки Ірландія, та протестантами-юніоністами, котрі бажали залишатися у складі Сполученого Королівства, — й заради припинення цього конфлікту в Белфасті була укладена так звана Страсноп’ятнична угода, угода Страсної П’ятниці. Але це не має стосунку ані до мене, ані до України, бо ми — не Північна Ірландія, а Росія — не Великобританія, а Мінськ — не Белфаст. Та й зараз — не Страсний тиждень, а глуха зима, і ми можемо в найкращому разі орієнтуватися на онтологічну модель Різдва, народження чогось нового і святого, а в найгіршому разі — на Новий рік, як на можливість прожити ще один сезон тяжкого українського похмільного сну. Але в жодному разі не Страсний тиждень і не Великдень».