Але все ж таки. Хіба це не про тебе?
Аліса досі дивилася на Макса, аж раптом погляд її перебіг на когось іншого, поруч, і вона від здивування припинила співати.
— Довгий? — здивувалася Аліса. — Ти що тут робиш?
— Тебе прийшов послухати, — озвався хтось, хто вже деякий час стояв поруч із Тарнавським, нічим не видаючи себе. Макс придивився до довгов’язого підлітка поруч, замотаного шаликом по самі вуха — це й справді був Довгий, з накинутим на голову клобуком куртки і сумкою за спиною.
Назік припинив грати також, пригасив струни на гітарі Рибка.
— Ти не поїхав, чувак?
Довгий захитав заперечно головою.
— Ніхто не брав. Я повернувся на вокзал, там перекантувався до ранку, а потім мене погнали менти і я пішов поаскати. А тут ви. Як успіхи? — це останнє запитання стосувалося Тарнавського. Дивився він на Макса злегка іронічно, по-панібратськи, але без злоби й болю.
— Гривень двісті-триста, думаю, буде.
— Пропоную їхати електричкою на Вінницю. По ідеї, нам на шістьох на дорогу вистачить. А там у клубі, може, щось заплатять. Як вам така ідея?
«Придурки» з недовірою дивилися на Довгого. Довгий посміхався, хитро зиркаючи на них своїми гоббітівськими блакитними очима, так, наче хтось із його по-справжньому близьких друзів — Піппін, Меррі, а може, Ґендальф, Леґолас чи мудрий гном Ґімлі — відкрили йому певну таємницю, що змусила Довгого повернутися назад у братство гітар і клавіш.
— Я за, — тихо, смиренно сказав Тарнавський, переклав гроші з капелюха в розкритий футляр гітари і, крадькома глянувши на Алісу, надягнув його собі знову на голову.
Собачий холод, ожеледь, заметілі
«Придурки» й справді змогли без особливих перешкод, якщо не рахувати собачого холоду, котрий переслідував їх усю дорогу в електричці, пронизаній протягами і смородами брудних тіл, добралися до Вінниці, де їх на платформі охайного, збудованого в псевдокласичному стилі вокзалу зустрів місцевий організатор. Вінниця, як можна було зрозуміти, з огляду на високі кучугури відгорнутого снігу на станції, теж потерпала від опадів, однак Західна Україна невблаганно входила в пору зимових свят: іменини Романа, Миколая, Анни були приємним прологом, що звістував наближення Нового року і Різдвяних свят. Усі, здається, вже потрошку святкували і працювали упівсили. Організатор, менеджер вінницького рок-пабу з веселою назвою «Трясця його матері», що зустрічав їх на вокзалі, теж виглядав по-святковому добросердим.
— Я чув, з вами Макс Тарнавський виступає, — сказав цей охайний юнак у сірому пальті, допомігши спустити по сходинках важкі інструменти та підсилювачі, приймаючи їх, власне, від самого Макса Тарнавського.
— Та, це він, — не без задоволення показала на Тарнавського Аліса, і той, хмуро оглянувши менеджера, останнім з «Придурків» спустився з поїзда на платформу.
— О, респект, чувак, — сказав менеджер, подавши Максові руку. — Я читав тебе в інституті. Я це до того, що було б добре, якби ви мали із собою книжки. До мене вже людей з десять підходило і перепитувало, чи ти, правда, будеш.
Макс кивнув, підіймаючи вище теплий комір пальта і хомут светра. Він уже оклигав від похмілля, але чомусь після досвіду аскання в переході хотілося залишатися маленьким і скромним, щоб наступного разу, коли випаде потреба жебрати знову, це не було вже так боляче.
— Цього разу без книжок, — сказав Макс хлопцеві. — О котрій виступ і яка у вас сцена?
Виступ у Вінниці, четвертий за рахунком, уже можна було б назвати рутиною. Заїхати на квартиру, кинути великою купою речі та інструменти. Терпляче курити на балконі, чекаючи, поки у туалеті сере Хесус. Терпляче пити каву, поки в душі миється Аліса. Митися самому у ванній після Хесуса і Аліси. Заряджати почергово телефони. Робити для всіх бутерброди із сиром і передавати пачку з кетчупом Рибці, а банку з овочевим лобіо — Назікові. Ділити на всіх одну плитку шоколаду. Пити разом дешеву каву. Ловити на собі з незрозумілим стисканням серця довгі, промовисті погляди Аліси, вдаючи, що не помічаєш її випадкових доторків рукою чи, коли ви лежите всі на дивані, ногою — самими кінчиками пальців у теплих сірих шкарпетках, що можуть і не торкатися тебе, але знову і знову дотягуються чомусь до твоїх стоп, приховано від усіх; лежати й дивитися в стелю, уже не думаючи, хто ти, поки «Придурки» метушаться, шумно дуркують, тупо жартують, а потім, врешті, завалюються всі разом на розкладений диван, викладаючи одне на одного голови. Моє невеличке плем’я.