До концерту залишалося ще близько чотирьох годин, і втомлені переїздом та грою в переході музиканти, після імпровізованого із супермаркетівських продуктів обіду швидко позасинали. Не спали тільки Довгий, що зсутулився над гітарним грифом і тихо бренькав струною, сидячи на краю дивана, та, власне, сам Тарнавський, який, заховавши підборіддя в товсте горло теплого в’язаного светра, був зайнятий тим, що писав нову новелу в блокноті. Завершивши із сьогоднішнім текстом і відчувши деяку сатисфакцію після роботи, Тарнавський підсів до Довгого на диван й обережно запропонував:
— Слухай, а ми можемо разом з тобою заспівати деякі речення з моєї нової новели? Я написав її у формі білого вірша. Щось ніби як пісня виходить. Спробуємо?
На мить усе стихло, і музикувати Довгий раптом перестав. Тарнавський пригадав собі з відразою, як він намагався вимуштрувати «Придурків» у Хмельницькому (здається, це було в минулому житті, а не вчора), та повний, епічний провал, яким уся ця муштра закінчилася. Довгий, очевидно, пригадував щось схоже. А все ж Макс спитав це у нього так м’яко, а в кімнаті, де спали хлопці, опалювальна батарея гріла так тепло і затишно, що всі образи, здається, миналися на цій квартирі самі собою. Стримано, не дивлячись на Тарнавського, Довгий кивнув.
— Давай спробуємо, — мовив він. Провівши рукою по грифу, Довгий став підкручувати струни і пробувати якісь акорди. — Так подобається?
Макс нахмурився.
— Щось більш елегійне можеш дати?
Довгий зробив іще кілька переборів.
— А так?
— Так краще. Давай спробуємо.
Тарнавський неголосно, щоб не побудити «Придурків», читав на різні лади свій новий текст, присвячений Андре Закарії — небалакучому «худіжнику», донецькому андерсену, який вмів плести сорочки з кропиви власних спогадів. Закарія ще у «Світлиці» сподобався Довгому, і вони багато спілкувалися того вечора. Впізнавши образ Закарії в персонажеві, Довгий здивовано і втішено усміхнувся.
Робота пішла жвавіше, бо тепер Довгий краще розумів образ, який стояв за текстом Тарнавського. Через півтори години в них уже почали вимальовуватися перші по-справжньому вдалі мотиви. Піднявся Хесус і став тихо, поки спали, лежачи один біля одного, заморені Назік, Аліса і Рибка, вистукувати пальцями їм ритм. З такою вкрадливою перкусією виходило навіть ще цікавіше, зловісна мовчазна напруга зустрічалася з відкритими, щемкими акордами. Саме так і треба було виконувати цю композицію про окупацію і спротив: в акустичному варіанті, із сухим простим бітом, максимум акценту на людський голос.
— Перфектно, — сказав врешті задоволений Макс, коли вони закінчили. Прокинулася згорнута клубочком Аліса і штурхала тепер Назіка та Рибку. Час був їхати в клуб. — Ще пару репетицій, і це буде майже пісня.
— Це вже і є пісня, — з деякою прихованою, священною переконаністю відповів Довгий.
У «Трясці», респектабельному рок-закладі з недешевим меню і новим ремонтом, у «The Morons» виявився чи не найбільш вдячний виступ — прийшло майже п’ятдесят людей, попри вечір вівторка. Після того, коли Тарнавський прочитав «ЕТО» в прозі, вони виконали з Довгим пісенний варіант новели про Андре Закарію, і, здається, довели зал ледь не до сліз. Атмосфера стояла така, що підіймалося сторчма волосся на руках. Здавалося, в цей момент усі безмежно любили кожного, а найбільше — музикантів і Тарнавського.
— Пане Максиме, можете мені розписатися тут? — одразу після концерту до Тарнавського вишикувалася черга із шанувальниць, і хоч вони простягали йому на підпис хто аркуш із записника, хто футболку, а хто навіть свою заліковку, Тарнавський не оминав нікого, щедро ставлячи автографи, не дуже то й пригадуючи, щоб у його попередньому житті були виступи, коли він отримував стільки вдячності від публіки. Друзі Альки, з якою Тарнавський провів уже третє дистанційне заняття, добре допомагали підтягувати читачів. В інстаграмі Тарнавському місцеві волонтерки вже писали, що на виступ у Кривому Розі вони планують зібрати близько ста людей.