Після концерту, в піднесеному настрої та із суттєво покращеним фінансовим становищем, «Придурки» повернулися на їхню теплу квартиру і там вже сіли вечеряти, взявши у сусідньому гастрономі пива, а в кулінарії — готових вареників, аджики, нарізаний батон та олів’є. Тарнавський не сумнівався, що завтра після такої їжі всю дорогу до Умані його мучитиме гастрит, але їв із таким задоволенням, наче то був найкращий званий вечір у якомусь «Мішлені» після «Салон дю Лівр». Повечерявши, вони стали обговорювати новини від Тарнавського.
— Сто людей?! — здивувалася, коли почула цю інформацію Аліса. — У нас там виступ у пабі разом з іншими гуртами. Я не знаю, чи вони всі помістяться.
— Скажи організаторам у Кривому Розі, що ми викуповуємо в них п’ятдесят місць у залі, — запропонував Алісі Тарнавський.
Ушістьох вони розмістилися на дивані та двох фотелях — і мирно, з відчуттям добре зробленої справи, позасинали.
Дорога до Умані, куди вони вирушили вранці автобусом, також минулася без пригод, якщо не враховувати того, що їхати довелося повільно, бо дорога була скована ожеледицею, а синоптики знову обіцяли погіршення погодних умов: заметілі та суттєве зниження температури по всій території України до кінця тижня.
Рок-клубу в звичайному сенсі цього слова в Умані не було, натомість був місцевий Дім культури імені Кузьми Демидова, куди часто приїжджали виступати різноманітні гурти: від старих, потріпаних життям «Грін-Грей» і «The ВЙО» до «Бумбоксу» і «Другої ріки», не кажучи вже про сотні інших дрібних і маловідомих команд блек, дум, хеві-метал сцени. «Придурки» мали поповнити список почесних гостей ДК імені Кузьми Демидова.
— Я даже когда-то виступав там, — сказав Рибка, коли вони їхали в автобусі через заворожуюче красиві просторі лани і приліски, вкриті густим снігом, який знову почав сипатися з неба, погіршувати видимість та ситуацію на дорозі. — Чувство, що ти виступаєш у музичній школі перед батьками.
Тарнавський, поруч з яким їхав Рибка, на те лише кивнув, а погляд його, ясний і прозорий, але чомусь щодалі, то печальніший у ці дні, ковзав засніженими пагорбами, знаходячи в них певну втіху. Одначе мимоволі цей неслухняний погляд виривався з-під контролю, переставав ковзати встеленими сніговою ковдрою, приємно вигнутими пагорбами і стрибав на крісла, в які вони з Рибкою впиралися ногами. На цих сидіннях вмостилися Назік та Аліса, і в шпару між кріслами можна було бачити її тонкий, несподівано правильний силует, по-дитячому різкуваті риси обличчя, зовсім невеличке вушко, прикрите чорними пасмами каре. Тарнавський не сумнівався, що колись Аліса виросте і стане надзвичайно красивою жінкою. Ловлячи себе на цій думці, він тут же повертав погляд на поля, хоч потай і насолоджувався тією порцією спокою, яку отримував щоразу після таємного роздивляння Аліси.
Деяку втіху дарувало Максові й інше. Буквально вчора перед сном, коли мова зайшла про Кривий Ріг, Тарнавський пригадав собі, що там на них готують «тепле» прийняття місцеві активісти. А згадавши ці погрози, Макс із відчуттям жаху згадав і те, як уночі, сидячи в клубі «М’ятний Восьминіг», на п’яну голову опублікував відкритого листа-звернення до всіх підписників своєї сторінки.
Переляканий самим фактом існування тексту, створення якого майже не відклалося в пам’яті, Тарнавський швидко проглянув своє звернення до френдів і зі здивуванням виявив, що згоден з кожним написаним словом. Напевне, це звернення було б краще назвати маніфестом, бо суть тексту була саме такою — задекларувати певні цінності, на які Тарнавський опирався (чи, принаймні, хотів опиратися) у своїх стосунках з етносферою. Текст називався «Право на гідність», і в поетичному, достатньо полум’яному стилі (як на людину, яка стільки років відмовчувалася в тіні) Тарнавський повертав право на гідність кожній людині (додавався список затеганих колег видавців та журналістів, в той чи інший час несправедливо, на думку Тарнавського, звинувачених у «зраді»), а зокрема, повертав право вільно висловлюватися з приводу ситуації в країні в час війни і не боятися, що хтось почне закривати тобі рота, бо такими є демократичні цінності, плюралізм, повага і таке інше. Загалом текст був дуже навіть непоганим і, на превелике здивування Тарнавського, чимало людей його залайкало — хоча й розгніваних червоних чортиків теж вистачало. Проглядаючи коментарі (здебільшого глузливі й гнівні, але вони тепер чомусь більше не зачіпляли Тарнавського), Макс раптом побачив і коментар від Мартусі Дмитришин з Чернівців: «Саме це я й мала на увазі!