» Відчувши тепло підтримки, що війнуло невідь-звідки долетілими до нього парфумами Мартусі, Тарнавський поставив сердечко у відповідь.
Тож тепер, їдучи на Умань, Тарнавський упіввуха слухав майже беззв’язні теревені Рибки, пригадуючи собі цей пост і переживаючи нове почуття — почуття задоволеності собою. Так, наче нарешті він почав рухатися в правильному керунку.
— Я хочу пописати, — попрохав він раптом Рибку. — Ти можеш помовчати, Жора?
Рибка смиренно замовк, а Тарнавський дістав свій ворсистий записник і, поклавши на коліна саквояж, а на його плаский бік — блокнот, почав записувати, наскільки давала змогу тряска на дорозі, слова, які Максові практично без зусиль самі приходили в голову. Тарнавський писав нову новелу, і цю новелу він хотів присвятити Міті. Це мала бути історія людини, яку вкусив скажений маріупольський собака, і всі подумали, що у цієї людини сказ, а насправді то була любов.
Виступ в Умані можна було вважати радше відпочинком, аніж роботою. Їх тепло зустріли кілька місцевих культурних активістів — жвавих молодих людей, які порядним чином висіли на класичному гард-року й хотіли якось розворушити меланхолійне життя свого містечка.
У готелі «Едем» (що, всупереч назві, виявився досить паршивим і зачовганим місцем з євроремонтом, останній раз зробленим ще, напевне, за життя ребе Нахмана, дай Боже йому здоров’ячка), де забронювали місця для музикантів їхні уманські візаві, Тарнавський знову зміг собі дозволити зняти окрему кімнатку — грошей у них уже було для цього достатньо. Кинувши в готеликові речі та прийнявши душ, «The Morons» разом з місцевою тусівкою неформалів пішли в ресторан швидкого харчування, щоб поїсти чогось теплого. Хлебчучи рідкий борщ у столовці, Тарнавський упіввуха слухав від місцевих про специфіку цьогорічної Рош га-Шани, про паломництво хасидів і про останні рок-гурти, котрі виступали в місцевому Будинку культури, однак думками він був далеко: його зачарувало останнє оповідання, яке він почав писати. Воно, хоч і було присвячене Міті, мало б називатися «Аліса». Новела вже з’явилася в Тарнавського наполовину, але це було важке дитя: Макс відчував, наскільки обережно потрібно підбирати слова, щоб текст не розсипався і не перетворився в набір тривіальностей. Посередині новели Тарнавський сказав собі «стоп» і вирішив відкласти її до більш сприятливих обставин, але колорит, який він віднайшов для цього тексту, Максові подобався. В оповіданні йшлося, наскільки міг бачити сам автор, про прогулянку вздовж моря двох закоханих, які бачать одне одного востаннє. Оповідання мало би бути красивим, і від його щемкої атмосфери нило серце.
— Вождь улітає, — прокоментував Рибка Поньо відсутній вигляд Тарнавського місцевим неформалам, які, розвалившись на диванчику біля їх столу, посміювалися, але з повагою дивилися на Макса, як на справжнього шамана. Тарнавський відмахнувся від молодиків і, поки ті потягували пиво і їли курячі крильця, спробував написати ще хоча б декілька речень. Текст ішов дуже повільно. Схоже, на нього був ще не час.
Після обіду «Придурків» повели на місце їх виступу. Попри страшний зовнішній вигляд Будинку культури, відомого серед місцевих як «Кузьма», який нагадував найкращі зразки радянської монументальної архітектури, і таку ж монументальну сцену, прикрашену лаштунками, розшитими калиною, зал справляв непогане враження і сподобався Тарнавському своєю намоленістю. В них було дві години часу перед виступом для налаштування та репетиції, і Макс наважився запропонувати «Придуркам» виконати кілька абзаців з останньої його новели «Аліса» (оригінальну назву Тарнавський, ясна річ, не повідомляв їм) під музику. Він прочитав незавершений шматок тексту.
— Можемо спробувати озвучити його? — спитав Макс, внутрішньо хвилюючись, і стараючись не дивитися в бік Аліси, аби та не здогадалася, що він описав її. Але з довгого, темного погляду, з яким Аліса слухала його текст, приховати щось від неї було складно. Та й, зрештою, що тут було приховувати?
— Хороший текст. Давай спробуємо, — кивнув головою Довгий і тут же підібрав кілька варіантів мелодії. — Так піде?
Назік узяв щось хвилююче, джазове, лампове. Тарнавський відчув збудження від того, як швидко вони почали тепер розуміти одне одного, і страх від того, наскільки красивою може вийти композиція із завершеною новелою.